Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 151

Майже чверть від усіх депортованих осіб загинула у 1944–48 роках. Діти та старі люди помирали вже під час подорожі до місця заслання, десятки тисяч чеченців та інгушів сконали у спеціальних поселеннях НКВС, оскільки вони не пережили примусової роботи та місцевих кліматичних умов. Вольфґанґ Леонгард згадував, що він та його земляки, що 1941 року були депортовані до Казахстану, були привезені у безлюдний степ. У Караганді вони жили у землянках.

Наприкінці сорокових років режим увічнив це переслідування, видавши розпорядження, згідно з яким, депортованим назавжди було заборонено повертатися на свою батьківщину. Німці, чеченці, та кримські татари носили каїнове тавро ворога, вони були людьми другого ґатунку і залишалися такими протягом десятиліть. Для більшості представників ворожих націй реабілітація настала лише з кінцем Радянського Союзу²⁷.

Пізній сталінізм

«Живуча спільна дійсність», — як сказав колись Горький, не була усунута більшовиками, вона разу у раз проявлялася знову. При цьому більшість людей, пов’язували кінець війни передовсім з надією, що в їхній країні настане полегшення політичного режиму. Після всього того, що вони разом пережили та вистраждали, «уряд має змінити свою політику», — написав у своєму щоденнику професор університету Терещенко, для якого війна скінчилася 1943 року у звільненому Харкові. Як і багато його сучасників він не міг повірити, що страждання війни могли бути даремними. Інтелектуали сподівалися на розрядку духовної атмосфери, солдати сподівалися миру, а селяни тужили за світом без колгоспів та голоду. «Тоді люди були переконані (або принаймні мали надію), що після війни все буде добре, по–людськи, бо не може бути інакше. Але перемога лише зміцнила жорстокий режим; і солдати, що повернулися з полону, першими це відчули на собі, але і всі решта також — ілюзія розсипалася, а народ став розпадатися на атоми, танути», — згадує Андрій Сахаров свій гіркий післявоєнний досвід²⁸.