Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 149

Місцевий НКВС наказав розстрілювати людей, які вкрали бодай одну буханку хліба, і «превентивно» арештовувати тих, кого вважали потенційним ворогом режиму. Від голоду в тюрмах помирало до 40 в’язнів на день. До жовтня 1940 року органи безпеки викрили в місті понад 600 «контрреволюційних організацій». У Ленінградському університеті було викрито змову професорів. Усього в цей період органи НКВС як шпигунів і терористів заарештували понад 9500 осіб. Під час війни було заарештовано не менше людей, ніж до війни, згадував науковець Сергій Ліхачов. Мешканцям міста мало видатися цілковито абсурдним те, що у березні 1942 року, коли вже минула загроза захоплення Ленінграда німцями, режим депортував до Казахстану майже 60 000 жителів німецької і фінської національності. Тим часом шпигуноманія більшовиків охопила населення. Оскільки не було надійної інформації, ніхто насправді не знав, що діється за межами міста по той бік. Коли розповзлися чутки, що у місто закинули німецьких агентів у формі радянської міліції, дійшло до нападів на міліціонерів, котрі виконували службові обов’язки на вулицях Ленінграда. Вождь вбачав у цьому лише підтвердження своїй маніакальній уяві про колективно організованих ворогів²⁵.

Більшовики вели війну не лише проти німецького агресора, вони вели війну також проти внутрішнього ворога. До нього належали усі етнічні групи, запідозрені в колабораціонізмі. Наприкінці літа 1941 року понад 80 відсотків від усіх німців, котрі жили в Радянському Союзі, було виселено з їхніх домівок і депортовано в Казахстан. Автономну республіку волзьких німців було ліквідовано. Декрет Верховної Ради, яка затвердила депортацію, говорив про «саботажників і шпигунів», про «ворогів народу», котрих треба було усунути. З листопада

1943 по грудень 1944 року, коли німецькі війська більше не становили загрози, Сталін і Берія наказали депортувати до Середньої Азії усіх кримських татар та кавказькі народи: чеченців, інгушів, карачаївців, балкарців, калмиків та месхетинців. У другій половині 1944 року за ними рушили на заслання чергові «підозрілі» народи: греки, болгари, вірмени з Криму, турки–месхетинці та курди з Кавказу. У такий спосіб зі своєї батьківщини було вигнано понад три мільйони людей, серед яких понад мільйон німців і 470 000 чеченців та інгушів. Попри те, що радянська армія вела війну проти Німеччини, 40 000 вантажних і товарних вагонів, яких потребували на фронті, НКВС спрямував у Крим і на Кавказ. Кількома десятиліттями пізніше Молотов виправдовував рішення Сталіна виселити народи зі своїх батьківщин та депортувати їх у Казахстан. «Під час війни до нас потрапляла інформація про масову зраду. Батальйони кавказців стояли проти нас на фронті, вони били нас у спину. Йшлося про життя та смерть, розбиратися було ніколи. Звісно, постраждали й невинні. Але я вважаю, на той час це було зроблено правильно»²⁶.

Молотов висловлював те, у що вірив вождь: вороги стояли перед ними і позаду них. Тому всі представники ворожої нації мали бути депортовані. Не можна «залишити жодного», втовкмачував Берія своїм поплічникам, котрі у травні 1944 року організовували депортацію на Кавказі. У Радянській армії також почали зводити порахунки з ворожими національностями: солдатів та офіцерів, котрі належали до ворожих націй, було роззброєно, заарештовано, і так само як і їхніх земляків відправлено до Середньої Азії. У той час, коли армія вела війну проти вермахту, НКВС зосередився на справжній справі сталінізму. Він вів війну проти власного населення. Для Сталіна і Молотова ворогами були ті, кого вони трактували як потенційну небезпеку. Ці вороги були етнізовані та об’єктивовані. Чеченці та інгуші опиралися колективізації та запровадженню соціалістичного порядку, кремлівські вожді вважали їх озброєними розбійниками та порушниками спокою, калмики були неконтрольованими кочівниками, греки та вірмени непередбачуваними гендлярами, яких треба було видалити з міст Радянського Союзу. Німці та кримські татари також були ворогами, котрих треба було усунути з цього світу: перших тому, що вони належали до нації–агресора, других тому, що деякі з них перейшли на службу до окупантів. Але німці і кримські татари не лише перебували у союзі з ворогом, вони належали до меншин, що жили всередині російської більшості. То ж війна для більшовиків була лише нагодою для завершення етнічної гомогенізації прикордонних смуг і мультиетнічних регіонів Радянського Союзу.