Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 145

Той, хто потрапляв у полон, зраджував. Позаду лінії фронту на війська чатували загороджувальні загони НКВС, які зустрічали солдат, що відступали, залпами вогню та гнали їх знову вперед на лінію фронту. Коли у вересні 1942 року одна з радянських частин припинила безперспективну боротьбу і захотіла капітулювати, то саме німецький танковий підрозділ перешкодив розстрілу цих солдат з боку загороджувального загону НКВС, який стояв у них за спиною. У період між липнем і жовтнем 1942 року війська НКВС заарештували понад 650 000 радянських солдатів, котрі дезертирували або віддалилися від війська. Лише в Можайську, розташованому на захід від Москви, протягом чотирьох днів жовтня було заарештовано 23 000 солдат. Понад 2000 з них були офіцерами. Червона армія не знала, що таке відступ, її солдати мали вибір, або бути вбитими німцями чи потрапити до них у полон, або бути вбитими загонами НКВС. Як правило, вони приймали рішення продовжувати атаку, яка давала їм більше шансів на збереження життя, ніж відступ. Уже на початку 1940 року Ґустав Герлінґ довідався, що радянські солдати, котрі у фінсько–радянській зимовій війні потрапили в полон, згодом були відправлені до таборів. Після того, як вони, повертаючись з цієї війни, тріумфально пройшли вулицями Ленінграда, їх завантажили на вокзалах у вагони і відправили в табори. Так режим чинив і тепер, після нападу німецьких військ на Радянський Союз, коли він серед населення, що втікало на схід, викривав та арештовував «шпигунів» і «зрадників». Радянських солдатів, котрі втекли з німецького полону, або під час боїв літа 1941 року вирвалися з німецького оточення, арештовували підрозділи НКВС, котрі чекали на них позаду фронту. Російська санітарка Віра Юкіна бачила, як солдатів, що в липні 1941 року після тижнів боротьби з німецькою контррозвідкою під Бобруйськом змогли вийти з німецького оточення, забрали енкаведисти. «Що ж це за суспільство, яке зрадницьки відвернулося від мільйонів озброєних солдатів?», — запитувала вона на підставі свого досвіду. Російська солдатка, котра у грудні 1941 року потрапила на Московський фронт, бачила в цьому дилему, з якої не знала виходу: «Я носила автомат, і завжди залишала для себе кулю. Погано було бути схопленим німцями, але якщо ти тікаєш з фронту, то Сталін тебе запроторить у табір, і ти стаєш втраченою людиною».

До 1 жовтня 1944 року 355 000 радянських солдатів, які вийшли з німецького оточення, опинилися у фільтраційних таборах НКВС. З 1941 по 1945 роки 994 000 солдатів були засуджені військовими трибуналами, 157 000 осіб закінчили життя перед розстрільними командами НКВС, решта потрапили до виправних таборів або до штрафних батальйонів, де було не багато шансів пережити війну. Солдати, що перебували у складі цих батальйонів, згадували, як чекісти розстрілювали навіть поранених, котрі змогли повернутися до своїх підрозділів після невдалої штурмової атаки. Усього в таких штрафбатах протягом Другої світової війни служило понад 1,5 мільйона радянських солдат. Сталінський режим зневажав солдатів–селян, за допомогою яких він хотів виграти війну, він застосовував проти них нещадний терор. Ніщо так виразно не свідчило про таке ставлення, як втрати, які Радянська армія зазнала у війну — за офіційними радянськими даними, з червня 1941 року по травень 1945 року майже дев’ять мільйонів солдат Червоної армії полягли на полі битви. Лише за останнє півріччя війни, коли радянські війська вже перебували на німецькій території, понад мільйон червоноармійців загинуло у безглуздих атаках, що здійснювали за наказами радянських полководців, особливо в ході наступу на Зеєловські висоти у квітні 1945 року під час битви за Берлін²¹.