Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 144

Солдати були гарматним м’ясом, витратним матеріалом, з ними комуністичні провідники поводилися як із худобою. Офіцери посилали своїх солдатів під кулеметний вогонь ворога, видавали їм абсурдні накази про наступ, під час якого солдати гинули як мухи. У Сталінграді восени 1942 року загинуло десятки тисяч узбецьких, киргизьких, татарських солдатів, оскільки ті не розуміли ані наказів російських офіцерів, ані сенсу вмирати. Проблему тилового та військового забезпечення офіцери Червоної армії також вирішували у свій спосіб. Вони наказували солдатам роздягати загиблих товаришів і забирати їхню зброю. Неслух та порушення дисципліни політичні керівники та вище офіцерство карало нещадним терором. У вересні 1942 року в 64–й стрілецькій дивізії дійшло до кількох випадків дезертирства. Командир наказав вишикуватися найслабшим частинам дивізії і лаяв та ображав солдатів як боягузів. Потім він підійшов до шеренги і пострілом в обличчя застрелив кожного десятого солдата.

До свавільного поводження офіцерів з солдатами додався організований терор, який в армійських підрозділах практикували політичні комісари. Лише під час Сталінградської битви за законами воєнного часу було розстріляно 13 500 радянських солдат, бо ті не виявили належної дисципліни. Дезертирів та солдатів, котрі поверталися назад після втрати контакту зі своїми підрозділами, розстрілювали, цих солдатів чекісти страчували у присутності їхніх товаришів, щоб нагнати на них жах і страх. Разом із ними розстрілювали також і командирів підрозділів, звідкіля втекли ці солдати. Наприкінці літа 1941 року команди НКВС розстрілювали за дезертирство щотижня до 400 солдатів, до кінця 1941 року воєнним трибуналом було засуджено на смерть майже 4000 моряків Балтійського флоту. У тих частинах, що воювали на Сталінградському фронті взимку 1942 року, розстрілювали тих солдатів, котрі критикували політичне керівництво і ставили під сумнів компетентність радянських генералів. У середині серпня 1941 року сам Сталін видав наказ, згідно з яким розпочиналося полювання на шпигунів та зрадників в армії, а родини дезертирів, солдатів і офіцерів, що здалися в німецький полон, бралися як заручники. Як правило, штаби повідомляли імена безвісти зниклих в управління НКВС регіонів, звідкіля ті походили. Радянські солдати билися не лише за свою батьківщину, вони жертвували собою також через побоювання, що сталінський апарат терору може помститися на їхніх родинах. Сталін сам подавав приклад. Він відмовився від свого сина Якова, що потрапив у німецький полон, як від «боягуза» і «зрадника», відкинувши можливість обміняти його на генерала вермахту. То ж син Сталіна загинув у таборі для військовополонених у Німеччині.