Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 140

Світоглядна і расова війна нацистів була спрямована на поневолення та грабунок «неповноцінних» народів. Уже в березні 1941 року Гітлер висловив в колі своїх генералів думку, як треба вести війну проти Радянського Союзу. «Нам не слід дотримуватися тут поняття солдатської товариськості. Комуніст ніколи не стане нашим товаришем ні перед, ні після битви. Це війна на знищення… Ми не для того ведемо війну, щоб згодом нажити ворогів… Комісари та особи, котрі належать до ГПУ, є злочинцями, отже, з ними треба і поводитися як зі злочинцями». У травні 1941 року військове командування розробило проект, котрий у червні було представлено вермахту як «Наказ про комісарів». Він зобов’язував офіцерів вермахту вбивати полонених політичних комісарів і представників державної влади. «Винахідниками варварських азійських методів боротьби є політичні комісари… тому, якщо вони будуть захоплені в бою або чинитимуть опір, їх, як правило, слід негайно знищувати», — значилося у «Наказі про комісарів». Там, де населення протидіятиме силою проти окупантів або підтримуватиме опір і партизанів, солдати вермахту повинні застосовувати стрілецьку зброю. Злочини, вчинені німецькими солдатами через «розлюченість звірствами або саботажем носіїв жидо–більшовицької системи», тому не підлягають переслідуванню. Хоча у багатьох підрозділах траплялися офіцери, що опиралися цим вбивчим наказам, однак більшість виконувала ці розпорядження. Генерал–фельдмаршал фон Райхенау, котрий у військовому керівництві належав до кола переконаних націонал–соціалістів, у жовтні 1941 року видав розпорядження, яке доводило до відома солдатів, що їхні злодіяння у майбутньому залишаться непокараними: «Солдат на Сході — не просто боєць за правилами воєнного мистецтва. Він є носієм безжалісної національної ідеї і месником усім ворогам за звірства, вчинені німецькому та близьким до нього народам. Тому солдат мусить добре розуміти необхідність жорстокого, але справедливого покарання єврейських недолюдків»¹⁵.

Варварського поводження, що суперечило міжнародному праву, зазнавали радянські військовополонені, котрі націонал–соціалістичному режиму служили за рабів. Багато мільйонів радянських солдатів загинули в нацистських таборах для полонених і таборах смерті через виснаження, голод або тому, що їх вбивали. З 5,7 мільйона солдатів, котрі у період між 1941 та 1945 роками потрапили до німецького полону, на кінець війни перебували у таборах лише 930 000, один мільйон солдатів перейшов на службу до вермахту, ще півмільйона полонених втекли або були звільнені Червоною армією. З 300 000 військовополонених були заморені голодом або загинули через інші причини. Це становило понад половину радянських солдатів, котрі опинилися в полоні ворога¹⁶. Тому вже на другому році війни бажання радянських солдатів масово здаватися в німецький полон зникло, оскільки інформація про звірства окупантів доходила й до радянських частин.

Німецькі окупанти боролися не лише проти радянських солдатів, зрештою вони налаштували проти себе також й цивільне населення окупованих територій. Бо вже у перші тижні походу на Росію стало зрозуміло, що націонал–соціалісти навіть і не думають співробітничати з тими, кого відкинула радянська система, і хто вважав себе звільненим від неї. Для Гітлера народи СРСР були рабами, котрих треба було поневолити та експлуатувати в економічних інтересах райху. Щоправда головний ідеолог націонал–соціалізму Артур Розенберґ агітував за союз з неросійськими народами СРСР, але він не міг виступити проти впливових райхскомісара Коха і генерального комісара Кубе, проти економіки та СС. Націонал–соціалістичний окупаційний режим не зважав ані на інтереси місцевих націоналістичних провідників, ані на потреби місцевого населення. Воєнна облога та намагання заморити голодом Ленінград, беззастережне економічне визискування сільських жителів, примусовий вивіз російських та українських селян на роботи в Німеччину, щоденний терор, який окупанти чинили по селах, розстріл заручників як помста за напади партизанів на німецьких солдатів — все це перетворювало селян на затятих ворогів окупаційної влади. У 1942–1943 роках насамперед у Білорусії точилася жорстока війна частин вермахту та СС з російськими, єврейськими, литовськими і польськими партизанськими групами, внаслідок чого цей регіон був цілковито спустошений і знелюднений¹⁷.