Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 138

Навіть у Москві та Ленінграді, столицях революції, восени 1941 року дійшло до заворушень. 15 жовтня 1941 року, коли німецькі війська наблизилися до Москви на відстань кількох кілометрів, уряд видав наказ про евакуацію зі столиці партійного і державного апарату. У місті виникла паніка. Партійні функціонери, державні службовці та директори заводів завантажували документи і в довгих автомобільних конвоях залишали Москву, деякі комуністи йшли далі, вони палили свої партквитки. До втечі посадовців незабаром долучилися інші мешканці Москви, котрі довгими колонами залишали місто Рязанським шосе. Цими днями столицю залишила, ймовірно, п’ята частина її населення. Андрій Сахаров був свідком хаосу, що відбувався у жовтні 1941 року в Москві. «Вулицями, запруженими людьми з рюкзаками, вантажівками і возами з речами та дітьми, вітер носив хмари чорного попелу — у всіх установах палили документи та архіви». Коли Сахаров з кількома іншими студентами дісталися до університету, щоб зробити що–небудь корисне, усі функціонери вже перебували в стані евакуації. «Зрештою ми (кілька осіб) прийшли до парткому. Там за столом сидів секретар парткому. Він подивися на нас божевільними очима і на наше питання, що слід робити, закричав: «Рятуйся, хто як може!»

Більшовицький німб непереможних насильників розвіявся, а разом з їхнім авторитетом зник також і страх громадян. У центрі Москви відбувалися напади на функціонерів режиму, котрі намагалися залишити місто. Робітники лупцювали заводських керівників і директорів. На вулицях з’явилися мародери, котрі грабували магазини та крали автомобілі. За повідомленнями агентів НКВС, у центрі Москви зібралося «десять тисяч людей». Розлючена маса громила магазини і кіоски, міліція не могла вже нічого вдіяти. У Ленінграді влада втратила авторитет ще раніше, і цей стан тривав довше. 7 листопада, у річницю революції, навіть відбулася демонстрація жінок і дітей, котрі на плакатах і транспарантах вимагали оголосити Ленінград відкритим містом і віддати його німецьким військам. «Незабаром прийде кінець ненависному Кремлю та катам із Смольного», — значилося в одній із листівок. Про цілі та стратегії націонал–соціалістів радянські громадяни мали вельми приблизні уявлення. Вони вважали, що війна, котру вермахт провадив проти СРСР, мала стосуватися лише євреїв і комуністів, але населення не мало чого побоюватися загарбників. На початку війни такі думки були, вочевидь, дуже поширеними. Донька письменника Іллі Еренбурга Ірина згадує, як багато москвичів у ці дні вже не приховували своїх антисемітських поглядів¹¹.