Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 139

Але ніде радість з приводу кінця більшовицького панування не була такою великою як у селах, в які вступали німецькі війська. Селяни ж бо очікували, що війна назавжди звільнить їх від більшовиків та їхніх колгоспів. Чимало солдатів вермахту згадували, як селяни зустрічали їх з хлібом–сіллю, ласкаво запрошуючи їх до села. «Українське населення вітало нас як визволителів», — згадує один німецький лейтенант. «Для нас було великою радістю щодня відчувати цю сердечність. Повсюди радісні обличчя з букетами квітів стояли вздовж вулиць, усе населення села прийшло до місця нашого постою, і було готове надати все, що ми потребуємо»¹². Це відбувалося, попри те, що айнзатцгрупи вже в перші тижні війни проти СРСР в окупованих областях вершили своє криваве ремесло, розстрілюючи тисячами євреїв та осіб, підозрюваних у партизанщині. Здавалося, що на початку цей терор не мав для селян жодного значення, оскільки він їх безпосередньо не стосувався, а був спрямований лише проти євреїв і комуністів. Старий режим зник з життя сіл. Саме в цьому полягала справа. Лише на другому році війни, коли німецькі загарбники почали сіяти смерть і нещастя в українських та російських селах, ставлення селян до окупантів змінилося¹³.

Червона армія була армією селян, вона була багатоетнічною і нею командували молоді та недосвідчені командири. Вона була розбита під ударами вермахту не лише через те, що мала слабке командування, а й тому, що її солдати спочатку були погано вмотивовані. На деяких ділянках фронту підрозділи Червоної армії чинили відчайдушний опір аж до своєї загибелі. Тим часом там, де офіцери не мали авторитету, сотні тисяч солдат здавалися в полон. Число дезертирів влітку та восени 1941 року зросло до загрозливих масштабів. Це виразно проявилося у Москві, де призовники намагалися уникнути військової служби через самоскалічення та дезертирство. Так в Октябрському районі столиці з 1800 призваних призовників до своїх частин потрапили лише 814 осіб. До жовтня 1941 року понад 650 000 радянських солдатів або дезертирували, або самовільно залишили війська. Жодна інша армія Другої світової війни не знала такої кількості дезертирів та перебіжчиків як Червона армія. Понад мільйон полонених солдатів пішли на службу до СС та вермахту. Козаки та українці служили як «помічники» в обозах німецьких підрозділів, десятки тисяч туркменів, азербайджанців, калмиків, татар і башкирів були завербовані СС. Зрештою на таку співпрацю пристав також радянський генерал Власов, котрий 1942 року потрапив у німецький полон і з допомогою німецько–балтійських функціонерів націонал–соціалістичної партії створив національні російські частини, які мали боротися проти комунізму на боці вермахту. Однак мрії Власова не були мріями націонал–соціалістів. Гітлер провадив війну на знищення, потреби населення, що страждало через війну, для нього нічого не означали. Тому крихкий союз між населенням і німецькими загарбниками, який на початку війне ще якось існував, на другий рік війни цілковито зійшов нанівець¹⁴.