Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 136

Після краху стратегії блискавичної війни німецька армія на східному фронті втратила свою мобільність і пробивну здатність. Її солдатам бракувало зимового одягу та оснащення, техніка відмовлялася працювати в таких кліматичних умовах, там, де температура падала нижче нуля, мотори танків не запускалися. Німецькій воєнній економіці так і не вдалося вчасно поповнити втрати техніки та вантажних машин, що дозволило б військовому керівництву відновити мобільність військ. Війська на Сході голодували і мерзли. Уже взимку 1941 року німецьких солдатів можна було побачити одягнутих у трофейні хутра і жіночі пальта, в яких вони були схожі на «товстих закутаних волоцюг». Великі втрати, що їх зазнав вермахт, попри початкові перемоги, роздирали фронт, деякі ділянки німецькі солдати були змушені обороняти від значно більшого числа радянських сил. Разом із втратами прийшла й деморалізація. Частини втрачали свою внутрішню згуртованість, постійне поповнення дивізій новими солдатами та офіцерами поховали дисципліну та взаємодію між підрозділами. Солдати огрубіли не тому, що вони вели світоглядну війну націонал–соціалістів, а тому, що ця війна вкинула їх у ситуацію, в якій міг вижити лише той, кого вже нічого не стримувало. Вермахт і Червона армія вели війну, яка відповідала кліматичним умовам і примітивним технічним можливостям⁷. У цій війні більше не було жодних цивілізованих правил ведення війни. Вермахт порушив усі чинні конвенції, Червона армія відплачувала тією ж монетою. Радянсько–німецька війна була війною, яка пасувала нацистам і комуністам, це була війна, в якій ворога треба було не перемогти, а винищити.

Улітку 1944 року радянська армія прорвала захист групи армій «Центр», восени того ж року вона вже вийшла до колишнього державного кордону Радянського Союзу. Далі вона просувалася повільніше і в цій останній фазі війни до взяття Берліна у травні 1945 року вона втратила ще понад мільйон солдатів. Однак радянські війська здобули перемогу, що 1941 року ніхто не вважав за можливе⁸.

Як так вийшло, що Радянський Союз не лише отямився після нищівних ударів німецьких збройних сил, але в кінці виявився переможцем у Другій світовій війні? На початку ніщо не вказувало на те, що сталінський режим зможе оговтатися. До жовтня 1941 року понад один мільйон радянських солдатів опинилися в полоні, на Західній Україні, в колишніх прибалтійських республіках, у Молдавії та в Криму солдатів вермахту вітали як визволителів від сталінського ярма. У Львові, який перед пактом Гітлера–Сталіна належав до Польщі, населення повстало проти Червоної армії, перш ніж німецькі війська увійшли до міста. Попри те, що місто до 30 червня 1941 року ще перебувало в радянських руках, червоноармійців обстрілювали українські снайпери, котрі засіли на дахах будинків. Лише під захистом танків радянські солдати могли залишити місто, згадує один із офіцерів Червоної армії⁹. Коли німецькі війська увійшли до міста, українці брутально помстилися на всіх комуністах, котрих їм вдалося схопити та стероризували єврейське населення міста, яке підозрювали в тому, що вони підтримували більшовицький режим. Українці вважали погром справедливою карою за більшовицькі злочини, що були, як стверджувала націонал–соціалістична пропаганда, справою євреїв. В Одесі, в Литві та Латвії місцеве населення із запопадливою слухняністю брало участь у вбивствах комуністів і євреїв, бо вони передбачали, що націонал–соціалісти не лише терпітимуть такі вчинки, але очікуватимуть їх. У литовському місті Каунасі один із німецьких солдатів бачив, як молодий литовець бив залізним кийком кількох людей. Він впав у кривавий раж і замордував в такий спосіб понад 40 чоловік. Скінчивши свою «роботу», він дістав з кишені губну гармоніку і зіграв литовський національний гімн. Цивільні, що стояли навколо, вітали його оплесками. Німецькому солдату, котрий хотів дізнатися про те, що тут сталося, вони пояснили, що батьків цього юнака НКВС розстріляв як «націоналістів». А тепер він помстився своїм кривдникам¹⁰.