Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 134

Ксенофобія радянських вождів розквітла в ізоляції, вона походила з середовища, члени якого не мали жодного уявлення про життя по той бік радянського кордону, те, що вони не могли визнати у своєму знайомому середовищі, було для них ворожим. Більшовицькі вожді зачинили на замок громадян Радянського Союзу. Вони герметично закрили країну від зовнішніх впливів. Влада й громадяни жили в одній і тій же ізоляції, де вони, обмінюючись ненавистю, розмовляли одне з одним. Радянські суспільства були замішані на отруті більшовицької ненависті. Те, що більшовики привносили в суспільство, відповідало їм взаємністю. Це була ксенофобія та всюдисущий страх перед змовами, які пов’язували життя більшовицьких лідерів з життям їхніх громадян. Там, де ненависть виражалася мовою режиму, влада отримувала підтвердження своїм поглядам на світ. Цей світ був зараженим, йому загрожували вороги. У тридцятих роках фобії стали певністю. Прихід до влади націонал–соціалістів у Німеччині, формування авторитарних, фашистських режимів в Центрально–Східній Європі та на південному фланзі Союзу й криваві сутички громадянської війни в Іспанії створювали політичним вождям відчуття, що вороги насувають не лише з середини, але також ззовні. З нападом німецького вермахту те, що уявлялося, стало дійсністю. Тому Друга світова війна також не привела до десталінізації Радянського Союзу. Навпаки, вона призвела до радикалізації сталінської ксенофобії саме тому, що окупаційна політика націонал–соціалістів не залишала підкореним іншого вибору, як визнати етнічні та расистські означення, які їм були накинуті. Таким чином, нацисти сприяли сталінській об’єктивізації ворога³.

Коли рано–вранці 22 червня 1941 року мільйони солдатів німецьких збройних сил перетнули кордон Радянського Союзу, здавалося, що сталінському режиму прийшов кінець. У перші місяці війни ніщо не вказувало на те, що Червона армія ще зможе зламати хід війни. Наприкінці літа 1941 року під ударами вермахту вона видавалася вщент розтрощеною. До нападу німецьких військ Червона армія не була підготовлена, вона навіть не була приведена у бойову готовність, оскільки Сталін не вірив повідомленням своєї розвідки про скорий напад німців. Він не повірив словам німецького посла, для якого продовження радянсько–німецького союзу важило більше, ніж відданість Гітлеру, він зігнорував застереження заступника керівника НКВС Меркулова. «Можете послати ваше джерело зі штабу німецької авіації до…. матері», — відповів Сталін Меркулову, коли той хотів повідомити про приготування ворогів до нападу. Те, чого Сталін не міг пояснити собі самому, не існувало. Коли під час наради у Кремлі новий народний комісар оборони маршал Тимошенко вимагав привести збройні сили у повну бойову готовність, Сталін вдався до погроз.

«Сталін повернувся за стіл і різко заявив: «Це справа рук Тимошенка, це він усіх підбурює до війни…його давно слід було розстріляти… але він чудова людина, у нього велика голова, тільки в ній мало мізків», — і показавши великий палець вийшов. Потім він відкрив двері, висунув з–за них своє рябе обличчя і голосно сказав: «Якщо ви провокуватимете німців на кордоні пересуванням військ без нашого дозволу, полетять голови, затямте мої слова», — і зачинив двері.⁴