Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 135

Напад німецьких збройних сил призвів до катастрофи Червоної армії. Відтак знову тріумфував бліцкріґ. І на початку все вказувало на швидку перемогу вермахту, так як це відбулося на початку 1940 року на західному фронті. Уже в перші тижні німці захопили Вільнюс та Мінськ, у вересні 1941–го німецькі солдати стояли на околицях Ленінграда. У цей час Гітлер видав наказ про перенесення дати наступу на Москву. Замість цього він наказав своїм генералам перевести напрямок головного удару на Україну, щоб захопити важливі для воєнної економіки хлібні регіони та захистити румунські нафтові родовища від нападу Червоної армії. Генерали підкорилися, хоча вони заперечували стратегію Гітлера. На півдні вермахт також швидко просувався, в середині вересня було захоплено Київ, у жовтні німці здобули Харків. Внаслідок оточення у битві за Київ до німецького полону потрапило понад 600 000 радянських солдатів.

Події на фронтах у перші тижні війни, здавалося, підтверджували оцінки німецьких генералів щодо низької боєздатності радянської армії. їй бракувало офіцерів, вони були не підготовлені та мали низьку освіту, генералітет відзначався своєю некомпетентністю. З вискочнів і партійних офіцерів, котрі після терору 1937 року просунулися до найвищих рангів в армії, було небагато тих, хто здатний був виконувати бойові завдання. На фронті панувала система централізму. Сталін та його військові радники забороняли військовим начальникам самостійно ухвалювати рішення, наказували їм очікувати вказівок центру. Ці вказівки досягали начальників лише зрідка, оскільки німецькі підрозділи зруйнували систему комунікацій Червоної армії. Там, де керівництву все ж таки вдавалося встановити контакт зі штабами частин, їхні розпорядження спричиняли розгубленість та лихо.

Сталін видавав безглузді накази — стояти до кінця; він та його радники наполягали на тому, що напад — це найкращий захист, чим прирікали радянську армію на загибель. Війська більшовицької держави, стикаючись з воєнною машиною німецької армії, що технічно і стратегічно їх перевершувала, зазнавали нищівних поразок. На початку війни армія часто покладалася лише на готовність своїх солдатів до самопожертви. І хоча на деяких ділянках фронту червоноармійці чинили відчайдушний спротив, в інших місцях сотні тисяч солдатів залишали свої підрозділи. Самовпевненість націонал–соціалістичного режиму зростала до недосяжних масштабів, його цивільні та військові представники не здогадувалися, які небезпеки крилися в операції «Барбаросса»⁵.

Війна проти Радянського Союзу не стала блискавичною війною (бліцкріґом), вона була війною на виснаження, що й від німецьких збройних сил також вимагала цілковитої віддачі. До кінця серпня 1941 року вермахт втратив понад 400 000 своїх солдатів, і вже восени виявилося, що стратегія швидко подолати Радянський Союз не вдалася. А до довгої виснажливої війни Третій Райх не був готовий. Бракувало не лише солдатів, бракувало також матеріальних ресурсів, які б уможливлювали продовження переможної війни. Кінець бліцкріґу взимку 1941 року означав кінець завоювань націонал–соціалістів. Ніхто не знав цього краще ніж Гітлер, котрий вірив тепер лише в те, що брак технічної та економічної переваги порівняно з антигітлерівською коаліцією буде компенсовано залізною волею його солдатів⁶.