Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 133

Після десятиліття масового терору від «класових ворогів» нічого не залишилося.

Хто ще в 1939 році міг би говорити серйозно про те, що дворяни, куркулі, білогвардійці або есери загрожують Радянському Союзу? Однак більшовики не могли жити без ворогів, у їхньому уявному прагненні до однозначності вони мусили постійно долати нових ворогів. До цих ворогів належали передовсім представники етнічних меншин та іноземці, наприкінці сорокових років терор також був спрямований проти «антисоціальних» і кримінальних елементів. Однак те, що наприкінці відбувалося з Великим терором, не можна зрозуміти без усвідомлення змін, яких зазнало ставлення Радянського Союзу до сусідніх країн. Аж до початку колективізації радянська національна політика прагнула до того, щоб дестабілізувати сусідні країни. Народи Радянського Союзу одержали привілеї, яких не мали національні меншини в прилеглих країнах. Тільки для вождів у Москві не залишилося без уваги, що радянська модель по той бік радянського кордону мала невеликий авторитет. В прибалтійських республіках, Фінляндії, Польщі, не було ані колективізації, ані масового терору. Не було також голодоморів, якими відзначалася радянська дійсність. Навіть в південних країнах–сусідах, в Туреччині та Ірані, радянська модель не виявила своєї притягальної сили. У тридцятих роках тисячі селян втікали через кордон, щоб врятуватися від більшовицького терору. Щодо цього вожді Радянського Союзу не мали жодних ілюзій. Вони знали про привабливість, що виходила з суспільного ладу сусідніх країн. Саме тому більшовики наказали депортувати етнічні меншини з прикордонних регіонів та знищити їхні еліти. Німці, поляки, естонці, латвійці, фіни та інші меншини потрапили під підозру, що вони були троянським конем іноземних держав. Тому кордони перетворювалися на бастіони, а прикордонні райони в смуги безпеки, з якої мали бути депортовані усі потенційно нелояльні групи населення.