Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 131

V. Війна і повоєнний період

Друга світова війна

На початку 1940 року НКВС нагнав жаху на польське населення Західної України, що внаслідок підписання пакту Рібентропа–Молотова опинолася у складі Радянського Союзу. Чекісти розпочали свою діяльність з реєстрації іноземців, чиновників колишньої польської держави та усіх жителів польського походження. У лютому того ж року почалися депортації, котрі тривали до квітня. Ніхто не міг ухилитися: кого занесли у списки НКВС, той мусив назавжди залишить свій дім та двір. Жандарми режиму ні для кого не робили винятків, ані для дітей, ані для немічних чи хворих. Забрати мали усіх, щоб не було кому свідчити, що тут насправді відбувалося.

Червоний терор почався відразу після вступу Радянської армії у східну Польщу. На початку він зачепив заможних та освічених: чиновників, офіцерів, поміщиків, поліціянтів і суддів, учителів та інтелектуалів. І оскільки насильство було спрямовано насамперед проти польських еліт, у деяких місцевостях в арештах і розстрілах брало участь місцеве українське та єврейське населення. Більшовики здійснювали соціальну профілактику, вони надолужували те, що вже давно здійснили в Радянському Союзі: звільнили суспільство від соціальної та етнічної «зарази», та видалили з нього ворогів. Тут, в етнічно неоднорідній східній Польщі, жертвами червоного терору стали насамперед поляки, яких більшовики вважали належними до ворожої нації, гнобителями українських і білоруських селян. В українській та білоруській республіках, до яких було приєднано захоплені території, вже не могло бути місця для ворожих національностей. Тому стратегію етнічних чисток, яку провадив режим у прикордонних регіонах у 1930–х роках, він продовжив також на початку 1940 року після поділу Польщі.

Загони НКВС приходили несподівано. Жертви не мали навіть часу одягнутися і взяти з собою найнеобхідніші речі, перш ніж НКВС виганяв їх з їхніх домівок. У деяких місцевостях діти, що повернулися зі школи, батьків вдома вже не заставали, під час депортації родини, друзі та родичі були відокремленні один від одного. Практично ніде жертви не дізналися, на яких підставах їх закривали у вагони для худоби і депортували з їхньої батьківщини. Місця призначення зазвичай також ніхто не знав. Масові виселення в цілому регіоні спричинили непередбачуваний хаос. Тисячі вантажівок і возів змішалися на вулицях Львова, центрального міста Західної України. У ранкові години можна було почути лише плач дітей, виття собак та поодинокі постріли енкаведистів, — згадує один із свідків, що це пережив. «Коли ми дісталися вулиці, перед нашими очима відкрилася неприємна картина. Там вже стояло кілька сотень саней з польськими родинами. Діти плакали. Навколо колони верхи пересувалися солдати Червоної армії. Це була рухома драма».