Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 130

Від цивілізованості, про яку говорили більшовики, душогуби були таким ж далекими, як і їхні жертви. Коли мова йде про сталінізм, це треба постійно мати на увазі.

Сталінізм був кривавим процесом побудови однозначних відносин, він був спробою народити нову людину за допомогою фізичного винищення старої людини. Але сталінізм насолоджувався безперестанним застосуванням надмірного насильства, яке походило з тих традицій, що їх він хотів подолати. Старе у ньому виступає більше, ніж можна було гадати. Це був союз божевільних маніхейських уявлень та архаїчних традицій насильства, який уможливив сталінізм у його найжорстокіших проявах. Тому ідея культурної однорідності у випадку більшовиків перетворилася на масовий терор.

Ніхто так виразно не описав жахливий образ сталінізму як Ґустав Герлінґ — польський офіцер, котрий після пакту Рібентропа–Молотова був відправлений в радянський табір. Він згадує, як сприймав радянський світ після того, як 1942 року був звільнений з ув’язнення. Хоча він кілька років провів у нелюдських умовах в радянському таборі покарання, його шокувало те, що він пережив у Вологді — місті на півночі Росії. Тисячі амністованих в’язнів лежали у вокзальній залі очікування, днями чекаючи на потяг. «Вдень їх виганяли до міста, де вони з ранку до вечора шукали їжу, а вночі, згідно із розпорядженням НКВС, місцем нічлігу була вокзальна зала очікування. Я завжди вагаюся, коли пробую описати ті чотири ночі, які провів у Вологді, оскільки не вірю, що література може безкарно впасти так низько, без того, щоб не завдати собі шкоди як мистецтву виражати ті речі, котрі повсюдно відомі та відчутні. Тому досить буде, коли я скажу коротко, що там ми спали на одному боці зігнуті як оселедці в бочці, там панував нелюдський сморід… Кожна спроба перелізти вночі через цю людську масу, щоб дістатися до найближчої параші, майже завжди закінчувалася чиєюсь смертю. Одного разу я, ще не цілком прокинувшись після сну, ідучи до параші, сам наступив на чиєсь обличчя. Моя нога була затиснута між двома тілами, і щоб звільнитися, я мусив увесь тягар перенести на іншу, при цьому відчуваючи, як під моїм чоботом щось тріснуло і сковзнуло, аж кров бризнула на мій чобіт. Після цього я вискочив до параші… Кожного ранку з зали очікування виносили та закидали у відкриті вантажівки щонайменше по десять трупів, які були перед тим повністю роздягнуті своїми співтоваришами по нічлігу». А на іншому боці вокзалу Герлінґ спостерігав як злиденні та скоцюрблені фігури билися за останній шматок чогось їстівного, що можна тут було ще дістати. «Ця зневага до ушкодженого та викинутого з обігу людського механізму проникла також в усі прошарки російського народу і зробила холодними та жорстокими навіть найщиріші серця».