Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 128

Єжов став особою, про яку не можна було згадувати, його ім’я зникло з громадського простору так, ніби його ніколи не існувало. І навіть Сталін дуже рідко згадував про нього. Конструктор літаків Олександр Яковлев згадував, як Сталін через рік після закінчення війни, говорив про минулі події: «Єжов — негідник. Деградована людина. Дзвониш до нього у наркомат — там кажуть, що він поїхав в ЦК. Дзвониш в ЦК — кажуть, що поїхав на роботу. Посилаєш по нього додому, виявляється, він геть п’яний лежить на ліжку. Він загубив багатьох безневинних. За це ми його розстріляли»⁹⁹.

Сталін

Сталінський терор годі зрозуміти без розуміння насильницької культури, з якої походили сталінські лиходії. Те, що більшовицькі душогуби заподіювали іншим, вони вважали неминучим хірургічним втручанням у суспільство. Без поштовху європейського марксизму утопічні концепції більшовиків були б немислимі, але насильство, за допомогою якого реалізувався більшовицький проект, брало початок не з текстів марксистських класиків. Насильство породжувалося в головах сталінських провідників, які владу розуміли лише як владу насильства. Більшовики були людьми насильства. Де б вони не з’являлися, скрізь вони оточували себе ознаками військової сили: військові чоботи, чорні шкіряні куртки, однострій та пістолетна кобура. Цим вони демонстрували, до чого прагнуть. Сталінський функціонер походив з села, він був породженням культури, яку переслідував вогнем і мечем. Совість у Сталіна була чистою, бо насильство було його вірою. Він у жодному разі не був божевільним і не страждав на депресії чи галюцинації. Його також не мучили докори сумління. Сталін зростав у середовищі, в якому відносини між людьми структурувало насильство. Кровна помста, насильство бандитів, ритуальні бійки між робітниками та селянами з різних сіл — ось якою була дійсність юного грузина Сталіна. У такому середовищі міг вистояти лише той, хто виступає з ще більшим насильством і вбиває, перш ніж його самого уб’ють. Ідолами Сталіна були ватажки розбійницьких банд не лише тому, що вони протистояли автократичній державі та царським чиновникам, але й тому, що розбійники втілювали чоловічий ідеал підлітка, тому що вони практикували насильство, яке було необхідним для власного захисту. Ці чоловіки були воїнами, котрі, об’єднавшись для боротьби з ворогами з іншими воїнами, в акті насильства долали свою відокремленість і маргінальність. Вони самі продовжували бути войовниками навіть потрапивши в оточення, яке вже не потребувало вчинення насильства, оскільки культура людини, конфронтуючи з чужими контекстами, не розчиняється геть. Навпаки, вона набуває значення, тому що в такий спосіб тлумачить незрозуміле. Кожного разу Сталін сприймав навколишній світ через призму насильства, він бачив ворогів не лише тому, що марксизм не залишав йому іншого вибору, але й тому що у його розумінні дійсності невірність мусила бути покарана знищенням. Те, що тут проявилося, було не психічною хворобою схибленого створіння, але відбитком культури, в центрі якої було насильство. «Слабаки, вони бояться гранати, повзають по землі, ці люди смішні», — так говорив Сталін на засіданні Політбюро з нагоди річниці Жовтневої революції у листопаді 1938 року. На Сталіна були схожі його найближчі соратники Орджонікідзе, Берія і Мікоян. Але й також Ворошилов, Молотов і Каганович говорили та судили про насильство не інакше, ніж їхній вождь та його кавказькі друзі. Коли б після смерті Леніна з внутрішньопартійної боротьби переможцем вийшов не Сталін, а його суперники — Троцький та Зінов’єв, то «вони б нас усіх перебили», — заявив Ворошилов на тому самому засіданні. Іншої альтернативи сталінські поплічники не могли собі уявити¹⁰⁰.