Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 12

Революційний рух був ні чим іншим, як дзеркальним відбитком тієї безпорадності, якою вирізнялася державна влада. Соціал–революціонери та соціал–демократи продовжували традиції російської інтелігенції XIX століття, яка боготворила народ, але зовсім його не знала. Перебуваючи в маргінальному становищі та ізоляції, вони продукували ворожі до життя та відірвані від світу доктрини, істина яких доводилася лише тим, що вони не подобалися властям. Ідеї ставали іконами, а марксизм одкровенням, стійким до будь–якої критики. Образи поведінки інтелігенції походили від літературних прообразів (героїв), що їх вона намагалася наслідувати у повсякденному житті. У цьому інтелігенція нагадувала консервативні та ліберальні еліти, які уявляли собі дійсність, не бачивши на власні очі ані робітників, ані селян¹⁵.

Робітників і революціонерів розділяли їхні походження та звичаї. Соціал–демократи були відомі своїми знущаннями над царем, релігією та зневажанням старих традицій. Там, де революціонери закликали до повалення царя й самодержавства і заявляли про установчі збори та соціалістичне перетворення суспільства, вони наштовхувалися на рішучу відмову. Зв’язок робітників і революціонерів був крихким. Він міг призводити до взаємної ворожості, якщо спільні акції протесту завершувалися нічим. Це, власне, була влада насильства, яка надавала революціонерам змогу подолати своє маргінальне становище. Практикуючи та демонструючи насильство та заводячи його до своєї мови, революціонери віддалялися від еліт царської держави та її культурного коду. Вони говорили мовою тих, кого хотіли звільнити. Сталін, Каганович, Єжов, Орджонікідзе — більшовицькі кати з другого ешелону революційного авангарду — усі носили револьвер, селянську робу та військові чоботи; вони налагодити тісні контакти з робітниками, про що європейські соціалісти лише мріяли, проте були неспроможними цього досягти. В насильницьких актах здійснювався той загальний досвід, якого не знали європейські еліти, дворянські еліти та ліві інтелектуали.

Слабкість і невпливовість інтелігенції виявили себе не в останню чергу в неспроможності тривалий час інституціоналізувати протести робітників. Інтелігентська вимога, за якою царська держава мусила демократизуватися до краю, звелася наприкінці до самомаргіналізації інтелігенції. Саме це сталося під час революції 1917 року. За словами Максима Горького, інтелігенція була багата на книжні знання та вбога «на знання російської дійсності». «Тіло незрушно лежить на землі, а голова виросла високо до неба, — відомо ж бо, що здалеку все здається кращим, ніж зблизька»¹⁶.

Перша світова війна була гробарем старого та повитухою нового режиму. Для Росії вона стала катастрофою, яка призвела до більшовизму. Російська армія зазнала поразки, оскільки не могла протистояти у битві проти сил суперників матеріально і тому, що її солдати були не досить освіченими та озброєними. Битви вигравав лише той, хто володів сучасною зброєю та транспортними засобами, щоб доставити її солдатам. Однак таких можливостей Росії бракувало більше, ніж іншим країнам, котрі вели цю війну. Війна спричинила економічну кризу, дефіцит постачання та голод, що вже 1915 року охопив великі міста царської Росії. Влада не могла нічого протиставити страйкам і голодним протестам, котрі наприкінці 1916 року переросли у насильницькі заворушення. Вона вже не мала жодного впливу на молодих вояків із села, що чекали у міських гарнізонах відправки на фронт. І оскільки війська перебували на фронті, тепер еліти впритул зіткнулися з селянами, вже не було озброєної державної машини, яка до цього часу забезпечувала відстань між ними¹⁷.