Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 115

А поза тим, здобутки стахановської праці були корисні для радянської промисловості лише у виняткових випадках. Адже стахановці порушували ритм виробничого процесу, перевантажували верстати та спричиняли нещасні випадки. Вони належали до касти селянських вискочнів і вирізнялися не лише невіглаством, але також й ненавистю до директорів та інженерів⁷⁸. Але для керівництва партії саме в цьому якраз і полягав сенс стахановського руху. Вони створювали суперечності й невдоволення, виводили на поверхню прихованих ворогів, котрі не вірили у перемогу соціалізму. Орджонікідзе вже у вересні 1935 року, через кілька тижнів після початку кампанії ударної праці, був переконаний, що впровадження стахановських методів примусить «саботажників і шкідників» залишити їхні схованки. У листопаді 1935 року сам Сталін виступав перед делегатами всесоюзної конференції стахановців. Він застерігав щодо саботажників і шкідників, які у класовій боротьбі протистоять трудящим і обіцяв «давати маленького ляпаса» тим керівникам та директорам, які стримували виробництво.

Стахановський рух був кадровою революцією, свого роду політичним погромом директорів заводів і фабрик. Керівників, що протестували проти руйнівної роботи ударників, заарештовували та судили на поставлених показових процесах. Наприкінці 1936 року терор щодо керівників промисловості, який влаштував режим, перейшов будь–які межі. У Донбасі до квітня 1938 року «органи» заарештували й розстріляли четверту частину усіх інженерів і заводських керівників. На деяких підприємствах взагалі не залишилося жодного фахівця, що призводило до повної зупинки виробництва. «Вони просто зникли, і не було зрозуміло, чи їх розстріляли», — згадував один з іноземних експертів⁷⁹. Стахановці часто доносили на директорів, коли ті опиралися безглуздим ударним кампаніям. Робітники доносили свідомо, адже партійним керівникам подобалася така пролетарська пильність. Коли шахтарі Донбасу поскаржилися Сталіну на злиденні умови, в яких вони мусили працювати, Сталін вже знав, хто мав нести за це відповідальність. «Директор — це ворог народу!», так відповів він робітникам. Вина за аварії та нещасні випадки була на робітниках, однак за такі випадки як «саботажників» найчастіше карали директорів. Нерідко на організованих «з гори» показових процесах у ролі свідків виступали робітники, де вони вивергали на звинувачених усю лють керівництва партії. Від цього безумства режиму вигравали насамперед ударники–стахановці: лише на Донбасі 1936 року понад 300 стахановців зайняли керівні посади, а понад 1000 інженерів і керівників було звільнено та заарештовано. Тут в радянському центрі вугільної та металургійної промисловості, безмежний терор буяв саме тому, що місцеві партійні секретарі форсували ці акти насильства, побоюючись, що Сталін врешті накаже арештовувати та знищити саме їх⁸⁰.