Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 112

Від своїх соратників Сталін вимагав, щоб йому беззастережно підкорялися, щоб вони були відданими аж до самознищення. Хто не був відданим, той порушував кодекс честі тісного чоловічого товариства (Mannerbund), який Сталін знав зі своєї грузинської батьківщини. Дружба та особиста відданість для Сталіна мали інше звучання, ніж для «європейських» більшовиків. Його уявлення про дружбу походили з суспільства, де відданість та честь надавали нестабільній спільноті стабільності та захищали її від зовнішніх загроз. Сталінська модель суспільства відповідала банді розбійників, члени якої могли лише тоді вижити в ворожому суспільстві, коли вони за будь–яких обставин були відданими один одному. За умов війни, яку більшовики провадили проти населення, сталінська ідеологія дружби стала ідеологією партії. Сталін та його найближчі довірені особи взагалі не могли уявити собі світ, яким не керує подібний чоловічий союз. Недовіра та зрада, звісно, були частинами системи дружби. Сталін випробовував своїх друзів, він очікував, що вони принесуть себе в жертву і тим самим доведуть свою відданість.

Наприкінці 1936 року «Серго» Орджонікідзе, давній грузинський сподвижник Сталіна, що з 1932 року очолював Народний комісаріат важкої промисловості, зайшов в певний конфлікт з власною совістю, коли спробував захистити від звинувачень у шпигунстві й саботажі співробітника свого відомства. Як член Політбюро Орджонікідзе сам брав участь у поширенні терору, тому він не міг відмовитися від цього. До того ж, він належав до найближчих друзів диктатора. З іншого боку, він вважав безглуздим, щоб народний комісар важкої промисловості сам сприяв знищенню радянської господарчої бюрократії. І коли Сталін та Єжов наказали арештувати не лише керівників і директорів заводів, а й найближчих співробітників Орджонікідзе, він вперше висловив несміливе заперечення. Сталін ознайомив його зі звичним у таких випадках «визнанням» заарештованого. Під враженням наданих «доказів» Орджонікідзе погодився, але він не міг бездіяльно дивитися на знищення апарату свого відомства. Коли у лютому 1937 року Сталін вимагав від нього на найближчому Пленумі ЦК закликати до кривавої розправи над саботажниками та «шкідниками» у промисловості і почати терор проти його власного персоналу, дійшло до гострої суперечки. Після відвертої розмови, що відбулася у кабінеті Сталіна в Кремлі, Орджонікідзе вже не мав іншого виходу. За кілька днів перед засіданням ЦК у Москві він заподіяв собі смерть. Зрештою Молотов виступив з підбурливою промовою, що її мав оголосити Орджонікідзе⁷³.

У вузькому колі влади міг залишитися лише той, хто для спільної справи міг пожертвувати друзями та родичами. Сталін наказав заарештувати братів Орджонікідзе та Кагановича, які обіймали високі посади в апараті управління радянського господарства. Він наказав заарештувати двох синів Мікояна, невістку Хрущова, сина фінського комуністичного лідера Отто Куусінена та дружину свого секретаря Поскрьобишева. Навіть дружина Калініна, номінального голови держави, за наказом Сталіна була відправлена в табір. 1938 року через Сталіна була змушена вчинити самогубство дружина Єжова, перш ніж всемогутній шеф НКВС сам потрапив у немилість. Після війни жертвою Сталіна став Молотов, найближча довірена особа Сталіна. Сталін видав наказ заарештувати дружину Молотова і відправити її в табір. Вона повернулася до свого чоловіка лише після смерті тирана. Але були також і винятки. Наприкінці 1936 року було заарештовано грузинського друга Сталіна Сергія Кавтарадзе за звинуваченням у тому, що він і грузинський націонал–комуніст Мдівані нібито планували вшівство Сталіна. Сталін довідався про те, що трапилося з Кавтарадзе, однак не зробив нічого, щоб звільнити свого друга з камери смертників. Та одного дня Сталіну спало на думку звільнити Кавтарадзе з ув’язнення й надати тому квартиру в Москві. Катарадзе запросили в Кремль і на дачу Сталіна, Сталін і Берія навіть відвідали його на тій квартирі у Москві. Однак Кавтарадзе не зміг розвіяти недовіру Сталіна. «А ти все ж таки хотів мене вбити», — так нібито сказав Сталін під час цієї зустрічі⁷⁴.