Читать «Царський пояс» онлайн - страница 69

Мишко отетерів – серед кімнати стояла красуня. Струнка, висока. Голову тримала прямо, ледь схилену на ліве плече. І лагідно поглядала то на чоловіка, то на дочку. Ія першою прийшла до тями, бо заплескала в долоні. Кинулася до матері, повисла у неї на шиї.

– Ти у мене найкрасивіша у всьому світі, матусю, – радісно щебетала дівчинка.

Демид ніжно обняв Неонілу за плечі. Обережно підвів її до дивана, допоміг сісти. Він не зводив із дружини залюбленого погляду.

«Оце так яблучко!», – дивувався Мишко. – Шкода, що лише одне зірвали – моїй матусі не дісталося.

Йому до щему у серці хотілося пригорнутися до мами. Хлопчик тричі кліпнув віями, щоб не покотилися сльози і не видали його суму. Дядечко, мабуть, зрозумів його настрій, бо сказав:

– Мишо, післязавтра на північ вирушає поштовий загін. Ти, хлопче, можеш відбути до батьків. Вояки-поштовики швидко пересуваються. Четвертого дня вже цілуватимеш свою мамку.

Ія розповідала батькам про пригоди на острові Буяні. Здивовані вкрай, дорослі щоразу скрикували. Сумний Мишко підійшов до печі, що темніла у кутку кімнати. Заглянув усередину – жар ледь жеврів. Біля печі лежала в’язанка хмизу, а на ній дрова. Мишко кинув одну дровину в піч. На черені затріщало, задиміло. Він нагнувся за другою.

Друга зустріч Мишка з нечестю

У в’язанці хмизу щось шаруділо. Невдовзі маленьке, але спритне, пробігло і сховалося між хворостинами. «Тарган чи інша велика комаха гріється коло вогню», – подумав хлопчик.

Тим часом вогонь набирав сили. Повітря коло печі зігрілося. Мишко підсунув до вогню стільчик і сів. Він спостерігав за червоними язиками, вслухався у пісеньку, яку вони, мов живі, виводили на різні голоси. Непомітно задрімав.

На припічку з’явився зморшкуватий чоловічок. Він швендяв туди-сюди. Поправляв на ходу заячу шапку та обсмикував довгі поли червоної свитки. Із-під шапки звисало кудлате, ніколи не чесане волосся. Ріденька борода кумедно стирчала. Через неохайний вигляд чоловічок не сподобався Мишкові. Усе ж запитав:

– Ти хто такий?

Нечепура бухикнув у кулак і проскрипів:

– Кикиморин чоловік єсьм я. Сусідонько називаюся.

– Хто там проти ночі мене згадує? – прошамкотіло щось поряд.

На дровиняці хиталася мізерна, оповита ганчір’ям, старушенція, що нагадувала сухий опеньок. Мишко скоцюрбився – від Кикимори війнуло колючим морозом.

Сусідонько проспівав солодким голосом:

– Мамцю, не хвилюйся, все гаразд. Я бесідую з людиною, яка нас бачить. Ти ж знаєш, люба, що всі про нас знають, та ніхто не сприймає нас усерйоз. А цей не лише слухає. Він спитав, хто я. От я й сказав: «Любасі моєї, Кикимороньки, чоловік єсьм я. Сусідонько називаюся».

– То ти, старий, мене заспокоїв. Піду знову спати. Ох-хо-хо! Цілісінький день стригла овець і тріпала загублену дівкою-роззявою куделю. А вночі знову до роботи. Маю пробратися до сусідів у курник і пощипати курей. Ох, важка то робота – шкодити людям. А яка невдячна! Ніхто не дякував мені за працю.