Читать «Царський пояс» онлайн - страница 41

– Ти чого?

– А ти чого? – душився сміхом Мишко.

– Я Болотяник. У мене робота така – лякати, – поважно булькотів дідусь.

– Ай-ай-ай-ай, – закричав Мишко, вдаючи із себе переляканого в смерть.

Дідусеві переляканий хлопчик дуже сподобався. Щоб налякати його ще більше, він роздував жовті щоки та пускав ротом різнобарвні бульбашки. Мишко грайливо покружляв навколо очеретяного трону і сховався за купою гнилого баговиння, на якому хропла Болотниця.

– Утопленику! Де ти? Відгукнися! – гукав дідок, соваючись у кріслі.

– Я не утопленик, – огризнувся Мишко.

Дідусь аж підскочив у очеретяному кріслі, так здивувався.

– Ще й досі не утопленик? Чому? Зараз це діло поправимо.

Він натужився, щоб до когось гукнути. Але не гукнув. А все через те, що за вікном зачвакало болото. Потім під чиєюсь вагою застогнали сходи.

Невдовзі з комина на долівку звалилося страхіття. Довго борсалося у зеленому волоссі й такого же кольору бородищі. Врешті-решт відштовхнулося від кам’яної підлоги чорним лускатим хвостом і скочило на корчомаху, що валялася біля очеретяного сідала.

Болотяник, як молодий, скочив на ноги, виструнчився і шаркнув ногою. Ще й присів з низеньким поклоном.

– О, прошу пана Водяного до господи! Здоровенькі були у нашій хаті!

– Хух, високі сходи у твоєму теремі, куме Болотянику, – хекав голосно гість і не переставав махати паском із зеленої твані.

– Так ми ж не якісь там голі й босі еллінські водяні німфи та божки, – пихато мовив Болотяник. – Ми конкретні. Нам щоб повно було у хаті. Щоб у коморі та обійсті крутилися хвости. А як же? Інакше – жаби засміють. Гм, як ся маєте, пане Водяний?

– Дякуючи нашому богові, ім’я якого боюся вимовити, – непогано. Є хліб і до хліба. Оце я вам дарунки приніс. Тримайте, куме, ширше кишені. Осьо мукичка, осьо дзбан медку, а це вже в’ялена плітка.

– Хе, хе. Бачу, вам справно платять мито і мельник, і пасічник, та й рибалки рибку підносять, – примовляв раденький Болотяник, приймаючи дарунки.

– А як же інакше? Звісно, підносять. Бо бояться. Ви ж знаєте, який я сердитий. Бувало, як розійдуся – млин підмию чи греблю зірву. У-у-у-у, як я люблю сердитися.

– Розумію вас, ой розумію. Я теж сердитий. Така насолода всім капостити та псувати те, що довго будували. А то, куме, що за вузличок у лапах тримаєте?

– Це подарунок для вашої чарівної дружини. Щось я її не бачу.

– Даруйте, моя мила вдосвіта встала. Обійшла всеньке господарство. І треба ж – перед вашим приходом прилягла відпочити. Жінко! Жінко! Чуєш мене? Прокидайся. Пан Водяний тобі дарунок приніс.

– Га? Що? Де дарунок? Ой, які гарненькі перли. А обручка яка золота. Так і сяє, так і блищить. Аж очі вбирає. Красненько дякую ласкавому Водяному. То я того… побіжу. Добро складу на купку. У скриню…

– Іди з богом, якого боюся назвати, жінко. А ми вип’ємо з кумом ситра. Вам із яким сиропом? Сам я люблю з чорничним. Переконували мене комарі, нібито у чорницях багато якихось невидимих вітамінів. Казали: дуже корисні для зору.