Читать «Царський пояс» онлайн - страница 39

Біле обличчя спохмурніло. Апі різко змахнула хустинкою. Перстень вкрила непроглядна мла. Він став невидимий.

Хлопчик кліпав довгими віями. Все сталося надто швидко. Він тупнув правою ніжкою, сердито буркнув.

– Недобра, негарна тітка.

Пригода в яру

З кучерявої гущавини, що вкривала яр, вибігла чорна кішка. Вона терлася об Мишкові ноги і нявчала. Він хотів її погладити. Однак кішка відбігла. Сіла і муркала, немовби кликала його за собою. Коли хлопчик рушив, то вона знову відбігла. Під кінець зникла в хащах. Мишко не роздумуючи, скочив у ті хащі. Чорний тонкий хвіст з’явився серед буйного зела і зник. Притримуючись за гілля, він спускався крутим схилом. Непомітно спустився у мертву безодню. Пташки тут мовчали, наче ніколи й не водилися. Мишко злякано озирався. Допомагаючи собі руками, почав караскатися нагору. Раптом його ніг торкнулася чорна кішка.

– Кицюню, йди до мене, – покликав Мишко.

Нагнувся, щоб узяти тваринку на руки, – і сахнувся. Кішка, що високо плигнула, крутилася в повітрі колесом. Поки хлопчик переводив подух, вона перетворилася на потворне бабище, зігнуте у три погибелі. Трясло величезною головою, гойдаючи сиві пейси. Негарно роздутий живіт та обвисла шкіра так само тряслися. З дірки, що служила ротом, стирчали довгі ікла.

– Зловився, м’кенький! Спіймався, біленький! – проспівала бабця противним котячим голосом. – Зараз викручу тобі рученьки і ніженьки. Склепаю з тебе гарненьку калічку. Потім підкину до чужих людей. Няв, няв! А їхнього хлопчика викраду і склепаю з нього калічку. Няв, няв! От приємна забава!

Мишко тремтів, охоплений страхом. Розтулив рота, щоб гукнути до Ії. Проте язик не слухався, не повертався в роті. А тут ще й бабище боляче смикнуло його за руку і потягла в густі зарості. Колючки акації дряпали Мишкові обличчя і руки, хапали за штанці. Але бабця, перевалюючись на кривих тонких ногах, вперто тягла його за собою.

Із сухого дерева звалилася чудернацька істота, що перегородила шлях.

– Геть, Богинко, стара дурепо! – тонким голосом верещала істота на бабцю.

Істота миттєво запустила в кишені штанців свої довгі кігті й шарила там. Ще тонше і голосніше, ніж до цього, верещала. – У малого золотий ключик від моєї скриньки. Хлопець мій!

Богинка пхинькала противним котячим голосом:

– Хлопчик такий пухкенький, такий біленький. Я хотіла йому тільки ручки і ніжки викрутити і людям підкинути. Не забирай його, Болотнице. Залиши мені. Няв!

Мишко не встиг отямитися, як інша дика бестія тягла його за собою. Вона була зовсім гола. Задничку і живіт їй прикривало довге до п’ят волосся. У волоссі, вимазаному болотом, заплуталися галузки осоки і блакитні квіточки. Від останніх чомусь тхнуло брудними шкарпетками.

Болотниця так різко зупинилася, що хлопчик налетів на кострубатий стовбур. За мить зла істота шипіла над ним:

– Повертай ключика!

Мишко від страху і болю лише лопотів довгими віями. Вона гаркнула до нього:

– Хутко повертай! Кому кажу?

Болотниця не чекала, коли хлопчик прийде до тями. Вдруге запустила довгі кігті в кишені Мишкових штанців. Золотий ключик блиснув на брудній долоні. Болотяна істота плигала кругом задубілого Мишка. Противним голосом співала: