Читать «Царський пояс» онлайн - страница 35

Лідія Гулько

– Угу, – погодився Мишко.

Він не знав, щоб іще сказати.

Раптом Немиза як завиє, як загуде сердито:

– Ей, Похвисте! Козаче! Де ти гуляєш? Чому нашу землю висушує чужинець?

Мишком трусонуло від подуву іншого вітру. Хлопчик учепився за пір’я повелителя вітрів. Несподівано побачив мальованого вродливця. Звичайно, Похвиста.

Вродливець виправдовувався:

– Пробач, батьку! Більше не буду!

І тут блимнув сердитим оком на Мишка. Дунув на нього сердито.

– Чого розсівся? Батька нашого загнуздав?

Мишко не чекав, поки Похвист вдруге на нього дуне, – з’їхав слизькими пір’їнами, наче з льодяної гірки. Відразу же вхопився за широченні Похвистові шаровари.

Вродливець летів поруч із батьком вітрів. Але не довго. Тишком відстав від Немизи та й подався в степи. І Мишко, звичайно, з ним.

Мишкове волосся від вітру куйовдиться, увесь він розпластаний і летить уперед, мов стріла. А вітер цей завзятий, веселий. Перегукується різними голосами: то тоненько завиє, то грубіше затягне. Наче дражниться. Шаровари на ньому із синього атласу, ще й напинаються, мов вітрила. А в руках мотузяний батіг, що звивається довгим хвостом. Куди Похвист направить пужално – туди й подме вітер. «Он які у нас знатні вітри!», – міркує задоволений Мишко.

Похвист сердито підвиває:

– Де той телепень, грек поганий, ховається?

– У байраці! – підказує Мишко.

– А я то думаю собі, чому байрак тремтить? Так це ж грек Нот від переляку гіллям хитає. Зараз злодюгу звідти вижену!

Похвист спочатку завмер на місці, наче літак-бомбардир перед злетом. А насправді у розпущені на всеньке поле штани набрав побільше повітря. А після того як пішов, як пішов… Мишко з останніх сил тримався за штани шаленого вітру. Над самим байраком Похвист уже як завиє, як загуде! Пташки з переляку попадали на землю, а лисиці, зайці, куниці та усяка дрібнота чкурнула – тільки хвости довгі, куці й обскубані замелькали.

Мишко захлинався від реготу: Нот, пихатий грецький божок, пошарпаний і ледь живий, викотився з кущів клубком. Котився, котився степом. Зачепився за колючий чагарник – і завмер під ним.

Мишко під’юджує Похвиста:

– Вітре, дай чужинцеві ще більшого прочухана!

– Досить з нього. Тримайся, хлопче, міцніше за мої шаровари атласні. На північ летимо. Попорядкуємо.

– Ой, на північ іншим разом. Я до Ольвії добираюсь. Їду до сестри в гості.

– Тоді бувай, хлопче. Як зустрінеш у тих краях грецьких нахаб Борея, Зефіра й Евра, то так їм скажи: «На наші терени тільки дощі несіть і щедро городи поливайте. А сушити землю – зась. Бо владика неба вітер Немиза і моторний Похвист обскубуть вас, як лис чорну ворону!». Так і перекажи. Коли, Михайле, говоритимеш, то роздуй щоки і вирячити очі. А голос твій хай буде сердитий. Треба, щоб злякалися і повірили. Ось так: у-у-у-у!

Степові пірати

Мишко шугнув у халабуду вчасно. Бо віз високо підстрибнув і з гуркотом приземлився. Сестра від того поштовху прокинулася. Вона продирала заспані очі, а Мишко вдавано позіхав.

– Спати хочу. Посплю. Не заважай мені.

Він прихилився до стінки і заплющив очі. Але в такому блаженному стані наш герой перебував не надовго. А все через охоронців. Ті чомусь страшенно репетували. Хлопчик лопотів віями, прислухався. Голоси охоронців звучали тривожно. Вони кричали: