Читать «Царський пояс» онлайн - страница 33

– Дядечку, Мишко відтепер мій молодший братик. Я буду про нього піклуватися. Мишко погостює в мене. А коли захоче, то з поштовим загоном повернеться до вас.

Господар стояв ні в тих, ні в сих. Марійка міцно обхопила сина, наче боронила його від невидимого ворога. Хлопчик відчайдушно виривався з маминих обіймів.

– Я вже не малий. Ія для мене як старша сестра. Вона обіцяла піклуватися про мене. Я хочу побувати в Ольвії.

– Пане, прагну почути твою думку, – шанобливо звернувся Євстахій до шамана.

– Моя думка така. Ольвія – надзвичайно цікаве місто. Його ще називають щасливим. Там є храми, високі будинки, некрополь, у гавані стоять кораблі. Хлопчик – воїн на життєвих небезпечних дорогах. А тому повинен загартовуватися змалку. А ще – набути досвіду, щоб захищати себе і рідних. Також людина повинно багато знати. Знання і досвід приходять, коли вона змалку подорожує. Сколоти часто повторюють: не питай старого, а питай того, хто в багатьох місцях побував. Бо такий чоловік розумний. Він багато чого розкаже, наведе переконливі приклади.

Мишко, що вирвався з маминих обіймів, завис у шамана на шиї.

– Дякую, дядечку.

Обличчя шамана зробилося буряковим, а його очі вилізли на лоба. Він простогнав:

– Хламида… Моя хламида…

Мишко гепнувся на землю, як гарбуз із плоту. Йому на голову посипалися відірвані від культового фартуха різні металеві та дерев’яні штучки: бляшки, гусочки, качечки, зайчики, горобчики… Одним словом, казна-що.

Глава п’ята

Про те, що повзало, скакало, літало, гасало скіфським степом

То не грім гримить – торговий караван скіфським степом суне. І все на південь, до моря. На останньому возі трясеться, підстрибує двійко дітей. Ія куняє, скрутившись на рядні калачиком. А Мишкові не спиться. Хлопчик висунув голову з будки, крутить нею, мов сова. Бубнить собі під ніс:

«Ой, у придорожній спориш сховалася гладка польова миша. Зелені коники-цвіркуни підстрибують, наче прив’язані до ниточок. Викрешують із крилець тріскучу мелодію. Оси, жовті від люті, літають низько над квітами. Джмелі смугасті падають у траву пухнастими клубочками. Руді шершні та сині мухи залітають у нашу халабуду. Ух, противна – лоскоче за п’ятки. Геть, нахабо! Гадюки і вужі звиваються мотузками, шмигають у траві. Метелики пурхають. Вони схожі на летючі квіти. Гладка гусінь гойдається на стеблі пирію і регоче. Сонечко пишається: «Я найкрасивіше». Ящірка гріє на горбочку світло-зелений животик. Зайці гасають, вовки сірі голови з трави підвели. Насторожено дивляться нам услід. Хрущі сплять на гілках. Важкі дрохви у ямках сидять, пташенят висиджують. Великі стрепети хмарою шумливою пролетіли. А степовий журавель шукає поживу. Ось із трави підвів чорну голову з білим чубчиком. Спина у нього блакитна, а довга шия чорна і блискуча. Дуже гарний птах. Посмітюхи чубаті у траві лежать. Вони заливаються. Це така у посмітюх пісня. У небі орли завмерли. Дикі кабани зі своїми смугастими дітками риють землю. Рохкають. Удалині ще цікавіше. Там бродять велетенські, мов танки, бізони. Волохаті зубри штрикають одне одного рогами – граються. Лані у степ полетіли. Їх наполохало рипіння наших возів. Дикі коні, що їх скіфи тарпанами називають, крутять головами і хвостами – мух відганяють. А ще – мекають дурні кози, а олені позадирали догори гіллясті голови.