Читать «Царський пояс» онлайн - страница 30

– Побігли до акації! Я тобі щось покажу, – натискала на розгубленого Мишка Ія.

– Гаразд, побігли.

Під деревом Ія довго шпорталася в своїй глибокій кишені. Нарешті тицьнула розтулену долоню Мишкові під ніс.

– Ну, що? Це він?

У хлопчика в кілька разів збільшилися очі. Він обережно зняв із Іїної долоні перстень. Але однаково не вірив, що він справжній.

– Перстень? Де ти його знайшла?

– У ямці під повозкою. Твій татко сховав його у амфорі, яку потім закопав. Знай, від тебе.

– Неправда! Я перстень не раз міряв і носив скільки хотів. Навіть спав із ним.

– Тепер, Мишо, все змінилося. Учора я підслухала розмову твого батька з шаманом. Шаман йому наказав: «Сховай перстень чимдалі від свого хлопця, бо з перснем він побачить і почує невидимий світ і зможе рухатися дуже швидко. До цього він ще не готовий, бо малий». Так і сказав. Я добре розмову чула.

Мишко кисло скривився. Він не вірив жодному Іїному слову. Сів на траву. (Ія примостилася поруч.) Мишко знічев’я крутив перснем, розглядав його. Перстень як перстень. Він стиснув пальчиками камінець. Той крутнувся. Дивно! Раніше камінець не рухався, мертво сидів на залізному кільцеві.

– На палець, надінь на палець, – штурхала задумливого малого Ія.

Мишко виконав те, що вона веліла. Дівчинка наразі завмерла і не зводила з приятеля очей. Мишко повертав голову, до чогось прислухався. Насправді, він чув мелодію. Звуки линули звідусіль, мовби у природі грав оркестр:

– Хочу пити, хочу пити. Вмираю без води, – шерхотіли стебла в’ялої трави.

– Розійдіться, розступіться, бо рогами заколю, ніжками затопчу. Тут вам і смерть, тут вам і смерть, – трубив чорний рогатий жук, що тяг за собою довге стебло.

– Татку, мені черв’ячка! Татку, мені черв’ячка! – настирливо цвірінькали на дереві жовтороті пташенята.

– Увага! Увага! Вранці великим шляхом покотяться фури з пшеницею. Шанована нашим товариством миша обіцяла прогризти дірку в мішку. Усі на збір урожаю! Усі на збір урожаю! – тріщала на акації сорока-білобока.

Природа, виявляється, жила своїм, невидимим для людей життям. Усе, до найнижчої стебелинки, гомоніло про щось своє. Мишко клацнув камінцем – і миттєво перетворився на невидимку.

Перелякана Ія крутила туди-сюди головою.

– Мишо, куди ти дівся? Не жартуй так зі мною! Це жорстоко! Мишо!

Мишко зрозумів, що Ія його не бачить. Отже, він невидимий для людських очей.

Хлопчик обережно повернув камінчик і клацнуло другий раз. Він легко відійшов від землі. Звів над головою руки і плавно полетів. Проте далеко не полетів. Просто завис на рівні найвищих гілок акації. Звідти, з висоти, спостерігав, як Ія бігала кругом дерева і голосно його кликала. Усе ж не витримав, обізвався:

– Я тут! Підведи голову і побачиш мене!

Та Ія хлопчиська не чула. Він для неї був і невидимим, і нечутним. Вона гірко заплакала, поклавши кучеряву голівку на коліна:

– Противний хлопчисько. Я відкрила йому таємницю. А він зі мною негарно повівся.

Мишко клацнув утретє – і виріс біля Ії.

Дівчинка підскочила від несподіванки. Коли оговталася, то кричала на неслухняного хлопчиська:

– Я тобі відкрила таємницю, а ти мене покинув. Повертай, нахабо, перстень, поки не вбився і не розквасив носа.