Читать «Українська драматургія. Золота збірка» онлайн - страница 154

(). Сповіщає! А по чому вона тільки сповіщає? По тих дротах, що скрізь порвані? Куди йому з своїми свистунцями проти українців? Українці ідуть за народ. Вони ідуть босі й голодні, але дружно ідуть. А добровольці що? Тільки уміють за панночками бігати та п’янствувати. Золоті погони поначіплювали, шпори, галіфе… Ні, в Петлюри нема цього: там що козак, що старшина — всі одинакі: одно їдять, однаково ходять, одним духом дишуть…

а. Коли це ти таким українцем зробився?

й. Що ж — я малорос і потому маю «полное право» коли схочу українцем зробитися. (. .) Що? «плохо гетьманове дело?.» (. .) Не витанцьовується? Все одно — ворожи не ворожи: капут твоєму гетьманові! Це я тобі і без карт скажу.

(). Таки й справді, Катерино Дем’янівно, нащо ті офіцери? Ви ж таки, як не як, українського роду, чи личить же вам заводити зносини з ворогами народу, з ворогами України? ( .) Розміркуйте ви самі: у гетьмана, ви самі бачите, лишився один Київ, а вся Україна зайнята республіканським військом. Візьмуть наші Київ, і як не кажіть, а все-ж буде тоді ніяково… (.) По щирості кажу: не йдіть.

( -). Ну, Катю, ідемо швидче, бо там на нас чекають! ( .) Кинь, Катю, — після доворожиш.

( ). Ні, хай доворожить! Хай доворожить, «чорт возьми»!

(). Е, чорт його бери, що буде, то буде! (.) Ходім, Лізо!.. ()

(). Ага! побачила, що гетьманові дорога під три чорти з України, випадає, тоді «ходім, Лізо».

( ). А я і не знав, що в панни Лізи мається вже костюм сестри-жалібниці про запас! (.) Ви не пригадаєте, Антоне Аркадієвичу, хто ото казав колись, що всіх сестер-милосердних терпіти не може, що усіх їх треба нагаями гнати, що вони сякі й такі і он-які.

( .). Ага, Катю, — я забула тобі сказати — один офіцер питав, чи не знайшлось би у нас вільного куточка — переночувати. П’ять днів, сердешний, валяється на столах та на підлогах. То може б пустили його ночувати в кімнату Миколи Федоровича? Там-же стоїть вільна канапа.

(). Що-о? В мою кімнату? добровольця? (.) Я в свою кімнату нікого не пущу!

(). Ну, скажемо, ця кімната тепер і не наша і не ваша. Схочуть — реквізують і нічого не вдієте. (.) Знаєш що, Лізо, — скажемо, щоб у нас реквізували оці дві кімнати, а мужчин хай беруть куди-небудь рити окопи, або що.

(). От було б чудово! Ото було б прекрасно!