Читать «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»» онлайн - страница 36

Жовтневий переворот не міг не змінити ставлення більшовицької верхівки до українського питання: партія, що бореться за владу, і партія, що її здобула, мають різні завдання і засоби впливу. Тим більше, що після Жовтневого перевороту на теренах України найголовнішим суперником більшовиків у боротьбі за владу стала саме Центральна Рада, що до того була їхнім союзником у боротьбі з Тимчасовим урядом. З огляду на активне використання гасла про «право на відокремлення» у передвладний період, просто відмовитися від своїх гасел/обіцянок більшовицькі керманичі не могли. До того ж у них не було дієвих і надійних сил примусу. Керуючись уже згаданою вище настановою («З точки зору демократії [...] визнання права на відокремлення зменшує небезпеку „розпаду держави“), новостворений Раднарком Росії і проголосив „Декларацію прав народів Росії“». Насправді можлива втрата України як прийнятний варіант подальшого розвитку подій не розглядалася.

Ленінська тактика в національному питанні як чинник утримання влади після Жовтневого перевороту

У перші дні після Жовтневого перевороту, коли доля більшовицької влади у самому Петрограді висіла на волосині і згадані вище соціальні декрети розглядалися значною мірою і як плацдарм для повернення до влади у випадку її втрати, союз між українськими соціалістами (що становили ядро УЦР) та більшовиками лише зміцнився. Першою реакцією на події в Петрограді стало створення вночі з 7 на 8 листопада (з 25 на 26 жовтня) Крайового комітету з охорони революції в Україні, до складу якого увійшли й троє більшовиків — Г. П'ятаков (від Центральної Ради), І. Крейсберг (від КРРД) та В. Затонський (від РСДРП(б) як партії). Комітет був створений Центральною Радою. Наступного дня причиною входження до нього більшовиків Затонський назвав те, що Центральна Рада, на відміну від Київської міської думи, зайняла нейтральну позицію щодо подій у Петрограді: «Вчора на засіданні Ради говорилося якщо не про підтримку руху більшовиків, то про те, що Центральна Рада не буде чинити йому перепон». Він також зазначив, що Центральна Рада фактично брала на себе зобов'язання прийняти всі можливі заходи, щоб війська з України не надсилалися для придушення повстання в Петрограді.

Співробітництво не минуло дарма. Незважаючи на те що 8 листопада (26 жовтня) ввечері Центральна Рада врешті ухвалила резолюцію з несхваленням дій більшовиків у Петрограді, вона не засудила Жовтневого перевороту так рішуче, як того вимагали від неї представники інших загально-російських партій та загальноросійського з'їзду козацтва, що в той час відбувався в Києві. І хоча більшовики після такої резолюції відмовилися надалі брати участь у роботі Малої Ради, але рвати рішуче з українськими партіями не стали. Покидаючи засідання, П'ятаков зробив заяву, яку присутні зустріли оплесками: «Висловлюючись тут проти повстання петербурзького пролетаріату і війська, ви цим вдарили й по нашій партії, і тому ми виходимо з Малої Ради, вважаючи себе вільними. Але знайте, що, незважаючи на все це, в той момент, коли ви будете гинути під ударами російського імперіалізму, ми будемо з вами зі зброєю в руках».