Читать «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»» онлайн - страница 38

Визначеної у III Універсалі позиції щодо радянської Росії УЦР дотримувалася аж до проголошення IV Універсалом у січні 1918 р. незалежності України. Позначаючи Україну частиною федеративної Росії та залишаючись прихильником створення загальноросійського уряду, керівництво УНР ніколи, навіть гіпотетично, не вважало себе підвладним більшовицькому уряду. Саме через це Центральна Рада послала окрему делегацію до Бреста на перемовини з країнами Четверного союзу та пропонувала це зробити урядам «усіх республік і країв, що виникли на території колишньої Російської імперії». Мало того, делегація радянської Росії на цих переговорах, яку очолював Л. Троцький, 10 січня 1918 р. (28 грудня 1917 р.) офіційно визнала повноваження української делегації, тим самим погодившись із визначенням себе як одного з кількох урядів Росії. І лише наступом на Україну радянська Росія змусила УЦР проголосити незалежність України. Ідея створення загальноросійського уряду померла, так і не втілившись у життя. Її поховала агресія радянської Росії.

Оскільки більшовики були єдиною загальноросійською політичною силою, яка до Жовтневого перевороту підтримувала прохання-вимоги Центральної Ради про якомога швидше надання автономії Україні, та з огляду на те, що саму Центральну Раду представники партій, які входили до поваленого Тимчасового уряду, звинувачували в «ленінстві в національному питанні» саме за ці наміри, відверте небажання визнати більшовиків новою центральною владою з боку УЦР виглядає не зовсім логічним.

Самим лише прагненням дотримуватися законності обґрунтувати таку позицію Центральної Ради неможливо. Як тут не згадати виступ В. Леніна на захист вимог Української Центральної Ради, надрукований у газеті «Правда» від 30 (17) червня 1917 р.: «Ніде в Росії немає і не може бути — і ніколи не бувало в революційні моменти подібного роду — „гарантій правильності“; всі це розуміють, ніхто не вимагає, всі усвідомлюють неминучість цього. Тільки для України „ми“ вимагаємо „гарантій правильності“!» Тож більшовицькі керманичі мали підстави сподіватися, що на «гарантії правильності» при визнанні новоствореного Раднаркому не буде зважати й Центральна Рада. Однак на її позицію впливали не стільки формально-юридичні моменти, скільки внутрішнє становище в самій Україні та недооцінка можливостей новоутвореної більшовицької влади. Це, у свою чергу, мало вагомий вплив на ставлення більшовиків до УНР.

Наприкінці жовтня (за старим стилем), невдовзі після Жовтневого перевороту, більшовики спробували перебрати владу в Києві. У суперечці, що виникла між більшовиками та симпатиками Тимчасового уряду, переможцем виявилася третя сила — Центральна Рада. Вирішальне значення мала підтримка українізованих частин армії. У подальшому вістря більшовицької агітаційної роботи в Україні спрямовувалося на солдатські маси, які й визначили долю революції. Тому вихід більшовиків зі складу Малої Ради не свідчив про їхню непримиренну позицію щодо Центральної Ради, адже це могло лише зашкодити поширенню більшовицького впливу в Україні. Уже 16 (3) листопада 1917 р. на об'єднаному засіданні виконкомів робітничих та солдатських депутатів Г. П'ятаков виступив із заявою від фракції більшовиків, у якій висловив згоду на визнання Центральної Ради крайовою владою з умовою, що на місцях вона «має діяти через Ради робітничих депутатів і селянських депутатів, які є органами влади на місцях». Разом із цим почалася посилена агітація серед солдат, головною метою якої була демонстрація тотожності більшовицьких прагнень з народними. Національне питання при цьому використовувалося на повну силу.