Читать «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»» онлайн - страница 35

На той час більшовицький провід робив максимум можливого для створення ілюзії про втілення вимог народу в життя. Метою такого заглибленого відступу від власних програмових завдань було захоплення влади на всій території Росії. Взяття більшовикам під контроль переважної частини країни дістало урочисту назву: «тріумфальна хода Радянської влади». Такий «тріумф» став можливим завдяки саме тому, що більшовицькі керманичі в очах широких мас населення виглядали як вожді тієї політичної сили, що турбується про простий народ та втілює в життя його справедливі вимоги.

Радянізація значної частини колишньої Російської імперії спершу не означала взяття цих територій під безпосередній контроль ленінського Раднаркому. Влучну характеристику цьому періоду дав згодом М. Скрипник: «Радянське будівництво на Україні, як і в Росії, тоді йшло під гаслом так званої „всієї влади Рад на місцях“. Це були окремі самостійні ради, комуни на місцях, що вони виникали майже без будь-якого зв'язку з іншими і з центром, організуючи, як могли, силу працюючих». Інакше кажучи, про наявність централізованої вертикалі влади на той час можна було лише мріяти.

Знаряддям російського Раднаркому в перші тижні та місяці його існування були передусім пропаганда й агітація, вагомих збройних сил він не мав. Втім, як і його опоненти: колишня армія вже була розкладена, солдати від війни надзвичайно втомилася, і мало хто бажав її продовжувати. Селяни в солдатських шинелях поспішали додому, щоб встигнути на розподіл землі. Армія стрімко розвалювалася. Збройні формування російських червоногвардійців, які використовувалися під час встановлення радянської влади в Україні, не були наскільки численними, щоб говорити про окупацію. Це більше було схоже на розбійницький напад. Брати під пильний контроль ради більшовики почали вже тоді, коли стихійне поширення радянської влади вже досягло верхньої межі.

В опануванні України, окрім популярних і в Росії «соціальних» декретів, вагому роль відіграла проголошена 15 (2) листопада «Декларація прав народів Росії». У ній, зокрема, наголошувалося: «Рада Народних Комісарів вирішила покласти в основу своєї діяльності з питання про національності Росії такі засади: 1) Рівність і суверенність народів Росії. 2) Право народів Росії на вільне самовизначення, аж до відокремлення і створення самостійної держави».

Інакше кажучи, партійне гасло про право націй на самовизначення було перетворено на урядовий документ. Однак цей документ був лише декларацією про наміри. Так само, як і у випадку з уже згаданими «соціальними» гаслами, його ухвалення мало винятково агітаційно-пропагандистську мету. В українському контексті ця декларація була засобом впливу насамперед на українізовані частини російської армії. Вона зіграла також вагому роль у розколі табору прихильників українського руху. Водночас у цьому рішенні Раднаркому не містилося вказівок чи пропозицій щодо практичних змін у державному устрої.