Читать «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»» онлайн - страница 181

Наркомат освіти УСРР видавав спрямовані на поширення української мови постанови аж до самого повороту в справі мовної українізації, який стався 14 грудня 1932 р. Приміром, постановою Наркомату освіти від 11 грудня 1932 р. було вирішено «перевірити до 15.01.1933 знання української мови службовців усіх установ і підприємств. Службовці, що не виявлять знань української мови, мусять вступити на ДКУ (державні курси українізації. — Авт.)». Осіб, які уникали цих курсів або вороже ставилися до українізації, вимагалося звільняти з роботи без попередження відповідно до постанови від 1927 р. «Про забезпечення рівноправності мов та сприяння розвитку української культури».

Здійснювана М. Скрипником мовна українізація нерідко виходила за межі проголошеної на XII з'їзді РКП(б) політики коренізації. Певний час на це не зважали у Кремлі, оскільки така українізація в роки другого комуністичного штурму стримувала поширення антирадянських настроїв, заважала єднанню соціального і національного в антирадянських протестах. Однак ліквідувати спротив українського суспільства комуністичному будівництву вона не змогла.

Сприяння розвитку освіти рідною мовою, як і намагання спиратися у республіках СРСР на місцеві кадри, вирішила ключову проблему — підвищила соціальну мобільність суспільства і спрямувала енергію мас у потрібне більшовицькому керівництву русло. Соціальне та національне походження було тепер для українців не перепоною, як раніше, а перевагою для просування щаблями влади. Однак національного відродження України Кремль не бажав, оскільки в такому разі Україна могла стати більш самостійною не лише в національно-культурній, айв управлінській та економічній сферах. Для керманичів ВКП(б) було надзвичайно важливо, щоб якомога більша частина українців вважала себе господарями в УСРР і водночас була активною і (бажано) добровільною виконавицею волі центру.

Здавалося, що Кремлю значною мірою вдалося виконати це завдання. Відсоток українців у КП(б)У невпинно зростав. Якщо на початку політики коренізації українців у КП(б)У було 23,4 %, то станом на квітень 1932 р. — 59,3 %, а серед кандидатів до лав КП(б)У — 62 %. У доповідній записці до ЦК КП(б)У «Про стан парткадрів на Україні», яка була складена навесні 1932 р., говорилося, що станом на кінець першого кварталу 1932 р. серед секретарів районних партійних комітетів партії налічувалося 57 % українців, а серед секретарів міських парткомів — 45 %. Це вважалося явно недостатньою цифрою, і партійне керівництво УСРР планувало «вжити відповідних заходів для підвищення кількості українців серед секретарського складу».

Кількість українців у партії збільшувалася настільки стрімко, що вище компартійне керівництво вже не могло впроваджувати суворого контролю за тими, хто вступав до партійних лав. До цього варто додати також те, що багато українців, які вступали до партії, вважали Україну дійсно рівноправною з Росією, а українців — з росіянами. Більше того, в Україні того часу була панівною думка про те, що саме українці є головним народом в УСРР, а росіяни складають лише національну меншину, яка має такі самі права в національно-культурному розвитку, як і інші нацменшини. І ЦК ВКП(б) протягом 1930—1932 рр. не реагував на подібні настрої. Отож все більше й більше членів КП(б)У вважали будівництво української державності метою своєї діяльності. А це суперечило планам Кремля.