Читать «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»» онлайн - страница 158

Вагомим підтвердженням визнання окремішності української мови стало затвердження її науково обґрунтованого правопису. У редакції правопису враховувалися мовні особливості як радянської, так і Західної України. Рішення про організацію Державної Комісії для впорядкування українського правопису за ініціативою М. Скрипника було ухвалено 23 липня 1925 р., тобто невдовзі після приїзду Л. Кагановича, який цю ініціативу підтримав. Вироблений комісією проект розглянула Всеукраїнська правописна конференція (26 травня — 6 червня 1927 р.) Після опрацювання результатів роботи конференції рішенням РНК УСРР від 4 вересня 1928 та за наказом Наркома освіти М. Скрипника від 6 вересня 1928 р. правопис був уведений у дію. Незабаром чинність цього правопису визнала ВУАН та Наукове товариство ім. Шевченка у Львові.

Однак такі кроки, спрямовані, здавалося б, на поширення української мови та остаточне визнання її окремішності, стали лише завісою для нищення національного змісту української культури. Саме за час перебування Л. Кагановича на чолі КП(б)У були ініційовані ідеологічні кампанії проти так званих національних «ухилів» у лавах КП(б)У — «хвильовізму» (спроба відокремити українську культуру від російської), «шумськізму» (спроба сприяти висуненню українців на найвищі посади в УСРР та критика поширеного серед апарату зневажливого ставлення до українізації) та «волобуєвщини» (вказівка на економічне гноблення України в СРСР та потребу врахування економічних інтересів республіки). Спроба Скрипника засудити «лебедівщину» з її настановою про антипролетарськість української мови та культури, тобто ініціювати подібну кампанію проти «великодержавного шовінізму», наштовхнулась на жорстку протидію Л. Кагановича: «Абсолютно неможливо проводити аналогію між позиціями Лебедя та Хвильового, так як позиція Лебедя ні в якому разі не означала підтримки контрреволюції». Таким чином, «контрреволюційним», тобто по суті антирадянським, а отже, справді ворожим, визнавався ухил лише в бік «українського націоналізму». Такий підхід зайвий раз засвідчував, що метою політики коренізації була радянізація суспільства, фактично — його уніфікація за зразком російського як «революційного».

Попри реальну спрямованість на радянізацію, зовні політика коренізації мала певні ознаки (і багатьма так сприймалася) сприяння розвитку пригнічених раніше культур. До такого її розуміння була близькою і позиція тих представників компартійно-радянського апарату в Україні, яких зазвичай називають «націонал-комуністами». Зокрема, М. Скрипник на одному із засідань політбюро дав таке визначення: «Українізація це є більш-менш діяльність партії та радянської влади, що нею керуються, щоб до цього часу, до Жовтневої революції пригнічений і поневолений український народ, трудящі маси організувати в робітничо-селянську державність і цим самим виводити з минулого стану пригнічення і розвивати культуру, підносити її і рухатися далі шляхом соціалістичного будівництва».