Читать «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»» онлайн - страница 157

Разом з цим із жовтня 1922 р. компартійне керівництво УСРР вже не перешкоджало, як це було в попередній період, мовній українізації в культурно-освітній царині. Завдяки цьому компартійній владі вдалося майже безболісно завершити ліквідацію органічної (бо то були форми самоорганізації) для українського суспільства мережі «Просвіт», унеможливити розвиток української кооперації, взяти під пильний контроль учительства тощо. Це стало можливим ще й тому, що то був період доволі ліберального ставлення до різних виявів культурно-мистецького життя в Україні. Загалом політикою коренізації влада вирішувала два важливі завдання: підвищувала свій авторитет серед місцевого населення й прискореними темпами створювала передумови для переходу до індустріального суспільства. Однак завдання розвитку національної культури і національної самосвідомості ніколи не були метою політики українізації. Мало того, поборювання цих насправді небезпечних для влади явищ і було одним із завдань коренізації. Треба було виховати не «національно», а «радянсько» свідому людину.

У квітні 1925 р. на посаду керівника КП(б)У було призначено Л. Кагановича. Характеризуючи основні проблеми керівництва Україною, у травні 1926 р. він відзначав: «Велетенська країна і надскладні умови з 28-мільйонним населенням, і всі труднощі загострені на селі й на національному питанні». Правильне втілення національної і насамперед мовної політики мало допомогти подолати ці труднощі. Основна її лінія за часи Л. Кагановича полягала в реальному перетворенні української мови на засіб радянізації та комуністичного виховання, що, власне, і було одним із головних завдань радянської українізації. Для цього довелося наполягти на ширшому вживанні української мови в середовищі компартійно-державного апарату. Крім того, застосовувалися і засоби адміністративного впливу, але основними були організаційні й агітаційно-пропагандистські заходи, серед яких переведення на роботу українською мовою інформаційного агентства РАТАУ та головної партійної газети «Комуніст».

Наведемо характерний для того часу приклад пропаганди та прихованої контрагітації. У квітні 1926 р. Л. Каганович робив доповідь на засіданні Харківського окружкому. Після її закінчення йому поставили питання: «А скільки ми витратили на українізацію?» з натяком на те, що ці витрати відволікають від виконання економічних завдань. У відповіді Л. Каганович наголосив: «Така постановка питання неправильна. Коли мова йде про господарство — тут треба різати. Коли ж ідеться про політику, керівництво масами, так ставити питання не можна. [...] Адже більшість населення у нас українці? Повинні ж ми дати права мові цього населення чи ми будемо примусово, за старим методом, нав'язувати йому іншу мову?!» Неабияке значення для просування мовної українізації мала також та обставина, що сам Л. Каганович нерідко промовляв українською мовою і, головне, з початку 1927 р. нею велася робота політбюро ЦК КП(б)У.