Читать «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»» онлайн - страница 160

В Україні потреба в такому обґрунтуванні стала більш нагальною після приїзду Л. Кагановича та певного пришвидшення українізаційних процесів. Українська мова ставала «головнішою», а щодо росіян дедалі частіше почали вживати термін «національна меншість». Звичайно, це викликало незадоволення тієї освіченої і досить впливової верстви суспільства в Україні, яка української мови не знала і знати не бажала. Частина українофобів, серед яких вагому частку становили відряджені в різні роки до України комуністи та комсомольці з Росії, обґрунтовувала таке своє ставлення завданням побудови комунізму. В Україні тією чи іншою мірою відсіч таким настроям давали, але далеко не для всіх незадоволених українські діячі були авторитетом. За виконання завдання теоретичного обґрунтування заходів зі сприяння розвитку національних мов у всесоюзному масштабі був змушений взятися генсек РКП(б) Й. Сталін. Про обставини та завдання такого обґрунтування мова піде далі.

Література і мистецтво: надії та негаразди доби непу

Проголошення радянським керівництвом нової економічної політики знаменувало поворот до мирного будівництва. Знекровлена країна стала на шлях відбудови народного господарства, а заразом і творення «пролетарської культури», яка мала гідно репрезентувати першу в світі країну диктатури пролетаріату.

Двоїста суть літературно-мистецької інтелігенції як суспільної верстви, що займається розумовою працею та водночас творить і зберігає духовні цінності, визначила фатальну неминучість її конфронтації з більшовицькими плановиками. Адже більшовики прагнули монополії в ідеологічній сфері, яка засадничо завжди була і залишається цариною інтелектуалів. 1922 р. в УСРР остаточного оформлення набуває радянський апарат контролю за культурними процесами, всі відгалуження якого підпорядковувалися Відділу агітації та пропаганди (Агітпроп) при ЦК КП(б)У Політика українізації давала надію на національно-культурне піднесення у духовній сфері. Саме в цей період, коли тоталітарні тенденції ще не встигли стати панівними в середовищі українських літераторів, розпочалися дискусії щодо вирішення низки літературно-мистецьких питань, спрямованих на пошук нових смислів і змісту творчості.

Українська інтелігенція мала низку внутрішніх суперечностей, які багато в чому визначали її поступ у нових умовах радянської державності. Мова йде про той інтелектуальний багаж, який становили дискусії початку XX ст. Напередодні падіння царизму в українському культурному середовищі існувало три групи інтелектуалів, які по-різному бачили майбутній розвиток України. Перша група сповідувала амбівалентну «малоросійську» або «гоголівську» свідомість і бачила себе частиною російської культури. Друга — виходила з драгоманівської традиції, що шукала можливості взаємодії з прогресивною російською ліберальною культурою. Третій напрям можна назвати культурницьким націоналізмом. Яскравими його представниками були письменник Борис Грінченко і літературознавець Сергій Єфремов, які вимагали повністю відмовитися від звички підпорядковувати Росії культурний розвиток України.