Читать «Тричі мені являлася любов» онлайн - страница 97

Почав спокійно. Навіть трохи затихо. Всі вслуховуються. Закінчив. Ріденькі оплески з перших рядів. Можливо, просто з чемності. Коли б вони знали, що присутні при народженні української наукової критики, що на праці Франка про Шевченка будуть посилатись у майбутньому! Польський професор Кадіна підбігає до Франка і щиро тисне йому руку. Франко схвильований. Ольга не зауважує, що по її обличчі течуть сльози… “Під той час (вона) дуже гордилася ним”, - скаже Михайлина Рошкевич.

У відмові намісництва про Франкове затвердження будуть звинувачувати Ольгу. Тільки її і нікого більше. Оці самі барвінські, котрі перевершили самі себе, не допустивши Франка до університету, а опісля з єхидно-страдницькою міною співчували: ай-я-яй, яке нещастя. Так, вони, оці “ура-патріоти”, оці “святі”, “пророки”, “проводирі” зробили свою справу.

Ольга заборонила дітям ходити на уроки “науки божої”. Міністр фінансів міг не знати про дебет і кредит, диригент міг не знати нот, але майбутньому жебракові заборонялося не знати “засад релігії”, молитов і церковних догм… Це розцінювалось як “найбільший моральний злочин супроти держави і громадської опінії”. Рука, що намірялась зробити удар, добре прицілилась… Отець-катехит [31] поскаржився митрополиту С. Сембратовичу, що все це з вини Франка і Ольги. Бадені вирішує справу…

Десь у той час усі починають помічати, що Франко стає замкнутим і жорстоким. П. Карманський колись скаже, що він уже тоді уподібнювався до свого майбутнього Мойсея. У вступній статті до збірки оповідань “Галицькі образки”, що вийшла польською мовою у 1897 році, Франко написав: “Насамперед признаюсь в тому гріху, що його багато патріотів уважає смертельним гріхом: не люблю русинів… навіть нашої Русі не люблю…” Додасть при цьому, що говорить про інтелігенцію, а не про селян. Цього Франку вже не можна було пробачити. “Смутною появою” назвали “патріоти” цю заяву Франка…

Викликає Франко на себе гнів і польського шовінізму та “щирих” польських “патріотів” за статтю “Поет зради”, скеровану проти оцього ж польського шовінізму та ура-патріотизму. Цілком безпристрасний спостерігач, бернінський кореспондент однієї з російських газет Михайло Сукенников, присягався, що на Франкові зганяли злість не тільки словесними образами, а й кулаками. Він говорив, що подібні ситуації безпрецедентні, що йому важко знайти якісь порівняння з історії, хіба що їх можна тільки приблизно порівняти з тим часом, із становищем великого Золя, проти якого піднялася вулична юрба. Франку вслід плювали, кидали камінням, вивішували опудало з написом: “Iwan Franko”, висилали Франку шнурок, щоб повісився. Хто знає, у кого був націлений камінь, яким розбито голову найстаршому синові Франка Андрієві, що і призвело до його смерті?

Можна собі уявити, як в таких обставинах почувала себе Ольга. З дітьми вона тікає в село на “свіжий воздух”…

Рік 1897 накинувся на Франка, як він про це сам скаже, наче два пси на діда па перелазі: виборами і хворобою - різким кон'юнктивітом. Роком пізніше Галичина святкувала 25-річчя його наукової, громадської та літературної діяльності. Але Ольга вже не зможе розрізнити добра і зла, вона перестає вірити. Святкування ювілею Франка в її очах - просто глузування. І ті вінки з паперових, навоскованих квітів, і та військова “оркестра”, і пальмове гілля - усе це маскування, щоб завдати чергового удару.