Читать «Тричі мені являлася любов» онлайн - страница 76

Невідомо, коли померла Целіна Зигмунтовська. Не збереглось ніяких документів. Працівники музею зафіксували, що з певного часу Целіна перестала приходити до музею, і аж потім вони довідались, що вона померла весною 1941 року, зламана паралічем. Дружина Петра Франка стверджує, що жила останній час Целіна Зигмунтовська в Брюховичах під Львовом. Цьому перечать записи працівників музею 1940 року. Вже надто часто відвідує музей старенька Целіна Зигмунтовська, в гості до неї ходить Ольга Франко. С. М. Дутко твердить, що саме а цей час Целіна Зигмунтовська жила поруч: вул. Франка, 120. Крім цього свідчення, інших доказів немає. Цілком ймовірно, що жила Целіна Зигмунтовська недалеко від Франка, а потім, отримавши будиночок у Брюховичах, перенеслась жити туди, де і померла.

В чому її вина? Вини ніякої немає. Була звичайна жінка, яких повний світ. Мала свої плани, свої розрахунки. Чи винна була в тому, що її обрав за об'єкт свого “невиплаканого серця” Франко? - ні… Знову декілька фраз з передмови до “Зів'ялого листя”: “Я вирозумів лиш стільки, що небіжчик влюбився був у якусь панночку, дістав від неї коша (видно, розумна панночка була, знала, який муж їй потрібний), а потім мучився своєю любов'ю довгі літа, поки його улюблена не вийшла заміж”. От і все. Але чому, чому він говорив про свою любов до Ольги Рошкевич всім? Гордився цією своєю першою світлою любов'ю. Не приховував перед ніким, чим зобов'язаний цій жінці… Чому мовчав про Юзефу Дзвонковську і чому взагалі так боявся вимовити ім'я Целіни? Боявся загального міщанського осудження, отого награного пуританізму, громадської опінії? О, коли б можна було його зрозуміти… Чому, нарешті, про них, про Ольгу, Юзефу і Целіну, він так майже байдуже оповів в листі до А. Кримського?

6 вересня 1889 року на клаптику паперу, який потім ледве можна було прочитати, він напише сонет:

Ні, не любив на світі я нікого, Ось до чого додумавсь ум болющий, І серце, мов слимак в шкарлющі, Не корчилось від дотику живого. Я навіть не любив себе самого, - Занадто ясно погляд невсипущий Глядів у той темний кут душі най (…), Де глупоти і підлоти так много. Лиш привиди, а не живі істоти В житті любив я і за ними йшов. Слова без змісту, руки без роботи. І от вони живу зіссали кров Із серця мого і обдерту, в сльоти І студінь вигнали мою любов.

Він не відшліфує цю поезію, не знайде відповідного слова і так залишить незакінченим вірш. Що це? Хотів сам відповісти на питання, яке так мучило його? Хотів розібратись в самому собі? Хотів покінчити з примарами і знову з розв'язаними руками кинутись у бій? Коли б міг це так легко зробити…

Знайти відповідь у “Зів'ялому листі”? Це неймовірно… Розгорніть попіл із зотлілого листя і в тихому шарудінні знайдіть тиху скаргу:

Я не тебе люблю, о ні. Люблю я власну мрію, Що там у серденьку на дні Відмалечку лелію…

“О ні”, можна повторити за ним, тут нічого немає зів'ялого. Тут кожен листочок береже красу давнього розквітлого гаю, що видавався раєм на землі. Правда, контури тих листочків знищені, обпалені любов'ю, - і хіба не від цього горе ще більше? Він сам признавався, що саме це горе не зміг втопити в широкім-глибокім морі, бо вже в криниці, значно меншій від того моря, на дні, йому вигравала зірниця, далека, небесна, недосяжна. Хіба у цьому всьому читача не може вразити, що всі ці порівняння, метафори, епітети, той стан вразливості вже десь промелькнув, вже десь був зафіксований. Навіть більше - цей весь арсенал ніби звідкільсь примандрував і осів тут, в тих віршах, вже опорожнений, опустілий, зболений… Так, це вже було. Було в отих листах, що писались до Ольги Рошкевич, в тих віршах і перекладах, зроблених для неї. То він, Іван Франко, колись присягався Ользі, що він сильний, що витримає все на світі, але стане безпомічним, коли побачить її горе, її сльози: