Читать «Тричі мені являлася любов» онлайн - страница 74

Про зустріч Ольги Федорівни Франко з Целіною Зигмунтовською у тільки що створеному музеї Івана Франка одна з тодішніх наукових працівників залишила наступні спогади:

“Пан доктор був дуже, дуже добра людина, - знову повторювала стара жінка і хотіла продовжувати, однак, раптом зупинилась: вона дивилась у широко розкриті двері, де на тлі розкішно обмебльованої кімнати стояла дрібна, худа постать.

Стара жінка, як заворожена, підводилась зі свого місця за столом і, велика, завжди проста і маєстатична, йшла назустріч тій, що наближалась.

“О, пані Зигмунтовська!… - тихо промовила прибула і простягнула на вітання руку. - Як же ви постаріли!”

“Так, життя не щадило нас, пані Франкова, обидві ми не ті вже, що колись”. Тепер вони сиділи поруч… Ця драматична зустріч перебила інтерв'ю, що його ми мали з Целіною Журовською-Зигмунтовською для праці про Івана Франка.

“Що сталося з вашою хатою в Криворівні?” - запитує Ольга Федорівна.

“В Криворівні? У мене не було там ніякої хати”, - здивовано відповідає Целіна.

Обличчя Ольги Федорівни прояснилося:

“А самі ви бували в Криворівні?”

“Ні, я ніколи не була в Криворівні. Це мій син Здіх був там одного літа з паном доктором”.

Ольга Федорівна схоплюється з місця: “Я зараз угощу вас чаєм, пані Зигмунтовська, сидіть, сидіть, я за хвилину вернуся”.

І пані Целіна знову зосталась з нами. Вона бере в руки, нервово крутить у пальцях рисунок прекрасної жіночої голівки, що лежить тут на столі.

“Відки він?”

“Це було після поштового іспиту, тоді випало було мені трохи волосся і мусила його втяти. Відсіля ці кучері… - каже пані Целіна. - Один знайомий нарисував мене в альбомі, і я видерла картку”.

Дивлюсь на цей профіль і порівнюю його з оригіналом: ті самі риси, той самий тонкий, трохи загнутий ніс, те саме енергійне підборіддя. Тільки очі, хоч у тій самій оправі, помутніли вже і уста, такі прекрасно закроєні на портретику, сьогодні сухі, старечі уста.

…Але входить Ольга Федорівна, несучи перед собою тацю з чаєм і закускою.

“О, вже є чай, прошу пийте! - заохочує Ольга Федорівна, кладучи перед Зигмунтовською пахуче пливо в тонкій порцеляні. І зараз потім одним віддихом: - Мої діти дуже не любили вас, пані Зигмунтовська. Тоді, як я була хвора, а ви управляли господарством в нашому домі. Вони були дуже цим не задоволені”.

Срібна ложечка нервово дзвонить об порцеляну, пані Зигмунтовська благальне дивиться на нас, але ми не приходимо з підмогою: пощо відбирати бідній Ользі хоч таку слабку тінь переваги? Та пані Зигмунтовська пошукала в закамарках пам'яті і питає спокійним тоном:

“Правда, пані Франкова, що у вас були близнюки? Я знаю, що були, а мені це заперечують. Бо колись, - це було в часі мого короткого подружнього періоду, - пан Франко написав листа і просив бути кумою вашим дітям. Я сподівалась тоді дитини, тому не могла прийнята запросин”.

Сто раз наново переживані події впоздовж цього нікому не потрібного 40-літнього життя удови стають в чергу.