Читать «Тричі мені являлася любов» онлайн - страница 78

У цей час до Києва прибула делегація російських вчених, опікуватись якими “Громада” доручає Павлу Житецькому, відомому вченому та письменнику, пізніше члену-кореспонденту Російської Академії наук. До цієї групи пристав і Франко та разом з нею відвідує Андріївську церкву, Лавру, Софію, залишки будов княжих часів та ще не добудований Володимирівський собор. Франко, як це часто бувало з ним, сам почав розповідати про історичні події тих часів. Іван Якович, як його називають кияни, приємно здивував усіх своєю обізнаністю і відразу припав усім до вподоби. Як скаже пізніше Микола Вороний, Франко “швидше належав до типу безпосередньо-щирих і простих наддніпрянців, ніж до специфічно-рафінованих галичан з їх плиткою, меркантильною вдачею, з застарілими забобонами і пристосованістю до дрібнобуржуазного трибу життя. Франко - це розмах і енергія, поєднана з елементарною простотою, але він перевищував наддніпрянців своєю культурою, хоч і не любив і не вмів виставляти її напоказ”.

Франко дивує киян не тільки своїм інтелектом. “Кого б я не зустрічав із своїх знайомих (а їх у мене у той час було чимало) і вітався з ними, - говорив Гнат Житецький, - Іван Якович теж ввічливо знімав свою шапку і вітався з ними. “Що це? Ви всіх отих людей теж знаєте, добродію?” - запитався я. Франко усміхнувся і відповів: “Ні, нікого; а це вже у нас такий закордонний звичай вітатися зі всіма, хто вітається з супутником своїм на вулиці…”