Читать «Тричі мені являлася любов» онлайн - страница 75
Роман Горак
“Це було 96 року, - відповідає Ольга Федорівна. - Хрестили ми тоді дітей, поки віддавали їх у школу. Ні, це були ніякі близнюки. Кумів було щось дві чи три пари. Кумували Кобринська, Коцовська. Прошу, чому не їсьте тістечок?”
Пані Целіна несміливо бере в пальці тістечка - і в тій самій хвилі вона чує:
“А ви забрали нам усі гроші, через вас ми дуже бідні були”.
Тістечко випадає з рук Целіни. Вона зривається з місця:
“Я ніколи не брала ніяких грошей від пана Франка, та й за що мала б брати? Як я повдовіла, він писав мені і питав, чи не треба мені підмоги, але я ніколи не просила у нього грошей”.
Целіну заспокоюють, саджають на місце. Справді, за що вона могла брати гроші від Франка, якого відкинула, бо він не був брюнетом, не мав “гарного прізвища”, ані доброї посади? Від Франка, з яким ніколи не зблизилась, хоч він писав їй і кидав на вітер листівки, зміст яких вона вивчила напам'ять пізніше, коли довідалась про ціну його словам. Тепер це була постаріла краса, що манила Франка бачити за нею виплід власної фантазії, уяви. їй зараз вірять. Але так само легко вірить їй Ольга Франко і рада скинути з серця ще один болючий здогад, який зродився колись у Києві, де вона вперше почула від сестри, ким була для Франка ота чарівна маніпулянтка, що її колись показав Франко за поштовою перегородкою.
Тепер вона сміється, нагадавши щось, і говорить до Целіни:
“Пам'ятаєте, як я налякалася, що ви хочете мене зарізати?”
Пані Целіна сміється теж і розповідає, як колись до неї зайшла Ольга Франко, а вона чистила картоплю великим кухонним ножем. Ольга тоді злякалась…”
Це літературно оброблені спогади. Свідком зустрічей Ольги Франко з Целіною Зигмунтовською в ті часи була і теперішня працівниця музею С. М. Дутко, та сама Дутко, яка сама одна врятувала музей Франка під час бомбардування Львова на початку війни і зберегла важливі експонати в часи окупації. Ці зустрічі, твердить С. М. Дутко, надовго виводили зі спокою Ольгу Франко.
З котрогось дня вона чекає її приходу знов. Целіна не приходить. Ольга не може дочекатись. Так потрібно багато з'ясувати, заспокоїти душу. Інколи, чекаючи на неї, Ольга виходить з хати, сідає на терасу, цегляний підмурівок паркану, і чекає. Там з-за згину вулиці має показатись Зигмунтовська… Осінь така щедра. В повітрі бабине літо… Легенький вітер гонить його між трави, дерева. Змішує з опалим листям. Листок з клена летить тихо, кружляє, а потім падає. Десь палять вогнища. Дим робить все навколо якимсь мрійливим, спокійним. Так, як тоді в ту осінь, коли вони познайомились з Ольгою Рошкевич.
Ах, скільки опалого листя… Вітерець ворушить її посивіле волосся. Так добре… Вона сидить і ніби дрімає. Думки перебивають думки.
Цю пісню співає тепер часто. Схоплюється, витирає сльози, що такі неслухняні і заступають від білого світу очі. Чому не йде Целіна? Чому?
Якось, не дочекавшись, попросить її адресу. Повертається щаслива і розповідає, що пила з Целіною чай, говорили про Франка…
