Читать «Тричі мені являлася любов» онлайн - страница 19

Отже, я віншую Вам усім серцем, і якщо може моя просьба, то прошу Вас, ідіт Ви тою дорогою далі, не залишайте її… Мені не звісно докладно, чи все це писали Ви, мені навіть здаєся, що декотрі писала Ваша сестра, але вже то одно, що вони такі живі і такі вірні, - робить велику честь Вам обом, і коли вище будете сами цінити свої праці, порівняно з своїм житєм, то закасаєте всіх нас у повістях, а особливо в вображенію жіноцтва… І буде славно, як на сором тим людям, котрі так довго дивились на люцке житє, а не бачили його, - і галичанки підуть у письменстві, хоть не передом, то бодай порівно з тими мужчинами, що зірвали раз навсігди з загальним галицьким недоумством ціною свого житя й становиськ, а то й свободи, найдорожчої річи над усе, і котрим не надіятися нічого, як тільки до смерти співати пісню “Каменярів”.

В іншому листі М. Павлик говорив ще відвертіше:

“Будьте ласкаві, малюйте Ви так вищі стани, особливо жоноту, межи котрими Ви обертаєтесь, - вийде дуже славно. Я думаю, що. таку роботу добре було почати враз із сестрою, і так Ви будете руські сестри де Гонкур або ще докладніше Еркманом-Шатріаном, бо, на кілько я вирозумів, то Ви маєте (французький) дар підхоплювати внішні рухи, живість людей, само житє, так як воно показуєся очам (Шатріан), а Ваша сестра знов більше психічні прояви, думки, застанову (Еркман): от якраз добрий склад одного повістяра”.

IV

Одного дня з'явився у Лолині Володимир Озаркевич, далекий родич Рошкевичів, брат майбутньої письменниці Наталії Кобринської. Він народився 3 лютого 1853 року в селі Белелуї. Саме тепер він закінчував семінарію, а якої його вже два рази виганяли за народовські погляди. Мати, звичайно, пожалілась йому на Ольгу, на її таке непевне становище і впертість: “або Франко, або монастир”. Одне горе! І зовсім несподівано Володимир просить у батьків руку… Ольги.

Взнавши про це, Іван Франко писав Ользі: “А тепер перейду до діла с п. Оз[аркевичем]. Не бійся, не стану дораджувати Тобі - йти за него, бо сам чую надто добре, що, стративши Тебе, стратив би-м всяку опору в житю, всяку надію і пропав би-м, як пес на ярмарку. Твоє заховане і відповідь, яку Ти дала таткови, зовсім похваляю”.

Ольга довго і слухати не хотіла про Володимира, їй було дивно, чого саме її, таку, з котрої всі сміються, вибрав він? А згодом Ольга дає згоду і пише до Франка: “Се крайній час, мені треба помочи конче, ти не можеш мені дати єї, не можеш поратувати, але я приймаю поміч від другого приятеля і йду заміж за Оз[аркевича]. Івасю, мені здався, що єсли ти мене любиш, то повинен-єсь бути рад з того. Предпіж я буду вільна, свобідна…

Я уступаюсь відси, бо ту мені не житє, а смерть. Той чоловік хоче м'я взяти відси, - я го буду любити за то, я му вдячна за то. Тебе люблю, - ти ми показав дорогу, куда йти, а він отвирає ми ворота, що стоят заперті передо мнов. - Не кажи, що я за тебе забула! Ти ми ніколи з думки не зійдеш, - що буду робити, про що буду думати, все то буде тісно зв'язане з твойов роботов, с твоїми думками… Мені буде добре, як відси геть піду; мене не буде ніхто в'язати; буду робити, буду працювати, о скільки лиш зможу, і буду с того рада… Лиш відси, з сего села гет! гет! гет!… Сама піти не можу”.