Читать «Тримай мене міцно» онлайн - страница 9

— Розумію, — сказала вона вдавано-спокійно, намагаючись приховати розчарування, яке раптом налетіло на неї темною хвилею.

Марія огляділась. Її мідно-руде волосся важкою хвилею струменіло по тендітних плечах.

— А тут поблизу є вода? — запитала вона.

— Хочеш відновити сили?

Він дивився на неї так, неначе знав усе, що вона відчувала.

— Хочу, — відповіла Марія, розглядаючи траву під ногами. У його сині очі їй чомусь було ніяково дивитися.

— Є джерело неподалік. Ходімо, я проведу.

Захар і Марія ішли поряд по вузькій лісовій стежці. З обох боків їх обступали старі високі дуби. Тонкий невидимий зв'язок неначе оплітав їхню свідомість, змушуючи кожну хвилину прикладати неймовірні зусилля, щоб не загубитися у паралельному світі. Час від часу їх тіла торкалися одне одного, і тоді блакитні блискавки пронизували їх мозок. Запах лісових трав огортав їх, неначе просочуючись крізь шкіру…

* * *

Спекотне повітря поступово наповнювалося ароматом лісових ягід. Марія помітила справа від стежки маленький кущик диких полуниць. Вона замружилась від задоволення. Густий присмак дитинства повільно огортав її зсередини, наповнював і раптом різко вихлюпнувся назовні. Вони з Захаром зустрілися поглядами, і несподівано жінка відчула, як сині очі занурились у її свідомість. І вона скорилася їх глибині, не маючи бажання опиратися.

— Ти любиш полуниці? — спитала Марія.

Вона простягла Захару червону духмяну ягоду. Тепла посмішка у відповідь огорнула її, немов ковдрою.

— Дякую! — сказав він і поклав ягоду до рота.

Вони мовчки піднялися і пішли далі. Вдалині, неначе кришталь, блищало гірське озеро. Захар і Марія повільно вийшли на берег.

— Ну ось ми і прийшли.

Марія огляділась.

— Яка краса! — промовила вона.

— Так.

Марія попрямувала до озера. Вона зупинилась на самому краю, милуючись краєвидом. Потім повільно зайшла у воду, обережно підійшла до водоспаду і стала під потік води. Деякий час вона стояла під водою, рухаючи руками і головою. Захар відчував, як її тіло і мозок звільнялися від тягаря буденності і наповнювалися життєдайною силою стихії. Чоловік сів на траву. Він уважно спостерігав, як Марія йшла по воді, як рухалася під потоком води. Його очі наповнились теплом. Нарешті Марія повільно вийшла з води на траву. Захар піднявся їй назустріч. Вона щасливо посміхалася.

— Вода дає тобі сили.

— А тобі вогонь?

— Так.

Її зелені очі занурились у синю глибину його погляду, і її огорнуло відчуття спокою.

— Дякую, що провів.

— Завжди радий допомогти. Час повертатися.

— Так, ходімо.

Вони, не кваплячись, рухалися по зеленому килиму до стежки. І знову з обох боків їх обступали старі високі дуби, а повітря поступово наповнювалось ароматом лісових ягід…

* * *

Спекотне повітря неначе застигло у часі та просторі, заповнивши до останнього міліметра кабінет у службовому крилі київського природничого музею, де Данило провів останню добу, працюючи з новими знахідками. Хлопець втомлено відкинувся на спинку крісла. На столі перед ним були розкладені різні давні амулети, глиняні скалки та інші археологічні знахідки. Нарешті він знову взяв ручку і нахилився над журналом, роблячи черговий запис. Потім підняв голову. Прямо перед ним стояв Божедар.