Читать «Тримай мене міцно» онлайн - страница 7

— Троянди дуже гарні! — сказала Марія і мило посміхнулася чоловікові.

Лео підійшов до Марії трохи ближче.

— То чи пощастить мені сьогодні зазирнути у ваш творчий процес? Чи ви передумали? — запитав він.

— Звичайно, пощастить. Я зазвичай дотримую обіцянки. Прошу.

Марія поцілувала Даринку, потім підійшла до столу, взяла палітру та мольберт.

— Дозвольте вам допомогти, — промовив Лео і забрав у неї мольберт.

— Дякую! — Жінка подивилася на доньку. — Слухайся бабусю, люба! Я ненадовго!

— Добре, мамусю! — пухкі рожеві губки ніжно посміхнулися мамі.

Марія і Лео вийшли з будинку. Даринка підскочила до столу, вийняла із вази троянди і викинула їх у відчинене вікно. Теплий легкий вітерець ніжно огорнув її миле личко та світлі коси і знову заспівав свою тиху пісню.

* * *

Марія та Лео ішли по квітучому лугу. Пташиний спів завмер десь у його глибині. Запашні трави неначе застигли в німому здивуванні. Навіть комахи не порушували цієї безмовності природи. Тиша поглинула її.

— То ви одна виховуєте доньку?

Марія здригнулася від несподіванки. В його погляді була неприхована цікавість. Її очі інстинктивно замружились.

— Разом із моєю мамою.

— Вибачте, що запитую… Ви розлучена?

— Ні. Я вдова.

— Пробачте.

— Нічого.

Марія зупинилася. Вдалині було видно річку.

— Ось це місце. Воно особливе. Таке дивовижне повітря.

Лео поставив мольберт і теж почав роздивлятися навкруги.

— Так, гарне місце. — погодився він. — Ви любите природу?

— Дуже. Вона чудодійна. Дає мені сили. Я тут неначе відроджуюсь.

Вода у річці так виблискувала, аж очам було боляче.

— Обожнюю воду, — сказала Марія. — Люблю на неї дивитися. Вона — це саме життя.

Лео став обличчям до Марії трохи навкіс від мольберту, щоб не заважати, і уважно спостерігав за жінкою. Вона почала малювати. Марія дивилася вперед, потім опускала голову і замальовувала побачене. Темно-руді з мідним відблиском хвилі волосся струменіли по її плечах, падали на чоло. Вона чергового разу підняла очі і раптом завмерла. Марія побачила перед собою того ж самого чоловіка у гуцульській жилетці. Вона відчула, як його погляд із кожною секундою все глибше і глибше поглинав її. Дивовижний перстень виблискував у променях сонця так яскраво, що Марія мимоволі на мить прикрила повіки. Лише на мить. Але чоловік уже зник. І марно було шукати його тут, серед цієї німої тиші.

— Що сталося? Чому ви так злякано дивитесь? — у голосі Лео почулося збентеження.

— Ні, нічого. Просто здалося.

Марія ще декілька хвилин стояла, замислившись. Потім знову взялася за пензлик.

Вдалині яскравим сріблом виблискувала ріка. Пахощі диких лугових трав наповнювали застигле повітря.

* * *

Чудовий теплий літній ранок заглядав у вікна будинку. Марія стояла біля столу у вітальні, розкладаючи пензлі та фарби. Раптом на сходах почулися гучні кроки, і до вітальні влетіла Даринка. За нею швидкими кроками зайшла Іванна.

— Даринко, обережно! Не біжи так швидко! — сказала вона.

— Бабусю, це я повільно!

Даринка з розбігу міцно обняла матусю. Марія поклала замальовки на стіл, нахилилася і поцілувала Даринку.

— Не затримуйтесь! Я на вас чекатиму!