Читать «Тримай мене міцно» онлайн - страница 71

Даринка помчала за нею, переганяючи дівчину, а потім повертаючись назад.

Вони купили квитки і піднялися крутими сходами на дах.

— Це неперевершено! — прошепотіла Марія і завмерла від захоплення цією чудовою панорамою черепичних дахів, високих церковних шпилів, площі перед Ратушею і сонячних променів, що відбивалися від черепиці і сяяли на стінах.

Захар мовчки стояв поряд, спостерігаючи, як Даринка ходила від парапету до парапету, роздивляючись щасливими очима все, що було внизу.

Богдана з Данилом задумливо милувалися містом, повільно переходячи від одного парапету до іншого.

Потім всі вони зійшли крутими сходами вниз і неквапно рушили до зупинки автобуса. Ще трохи часу на дорогу, і ось вони вже підіймалися на Замкову гору.

Крута доріжка нагору зайняла небагато часу. Вони вийшли на оглядовий майданчик.

— Це неймовірно!

У Марії знову перехопило подих.

Всі завмерли від фантастичного пейзажу, що розкинувся прямо перед їхніми очима.

Унизу — старий Львів, у всій його чарівності та дивовижній красі. Над старовинними будинками височіли шпилі давніх кам’яних соборів. Будинки потопали у зелені. Навколо — чудові схили, густо покриті деревами.

Марія щасливо посміхалася. Даринка мовчки занурилася у споглядання цієї казкової краси, вдивляючись у неї серйозними, але щасливими очима.

Знахарка оглянулася на Богдану. Дівчина стояла, тримаючи Данила за руку і вдивляючись у таке знайоме і таке близьке їй по духу місто.

— Тепер приїжджай до Києва. У нас теж чудово. Тобі сподобається! А то минулого разу ти так його й не подивилася. — Марія з любов’ю подивилася на дівчину.

— Так, минулого разу було не до того, — посміхнулася Богдана. — Дякую за запрошення! Я обов’язково приїду. Та я й сама давно мріяла.

— Ну нарешті! А то не допросишся, — радісно сказав Данило.

— Ну ти ж знаєш, у мене універ, — винувато пробурмотіла Богдана.

— Знаю, але чекаю, — засміявся Данило.

Насолодившись цією миттю єднання з таким дивовижним і таким особливим місцем, всі взялися за руки і повільно рушили униз по доріжці. Поступово їх кроки пришвидшилися, і ось уже Данило, Захар, Богдана, Марія та Даринка побігли по схилу назустріч сонцю, міцно тримаючись за руки та щасливо посміхаючись.