Читать «Тримай мене міцно» онлайн - страница 5

Даринка мрійливо подивилася на промені, що виблискували на стіні.

— Я теж буду гарною знахаркою! Я буду добре навчатися!

— Так, люба, ти будеш чудовою знахаркою!

Іванна обняла та поцілувала Даринку.

Фантастичні тіні на стінах та підлозі продовжували рухатися у своєму казковому танку…

* * *

Промені миготіли і блимали, гаптуючи стіну дивовижними візерунками, стрибаючи з полотна на полотно та наповнюючи уяву чудернацькими образами. Люди ходили по галереї, повільно переміщуючись уздовж стін та роздивляючись картини.

Марія стояла біля однієї із картин та розмовляла з власницею галереї Катериною, своєю давньою подругою. Несподівано погляд Марії вихопив із натовпу дивну постать чоловіка років шестидесяти, одягненого у вишиту сорочку та полотняні штани, з палицею у руці. Його чорні очі пильно дивилися на неї. Раптом сонячний промінь впав на його перстень. Він зблиснув, наче вогник, і Марія на секунду замружилась. Коли вона відкрила очі, чоловіка вже не було. Жінка розгублено шукала його очима, оглядалася, намагаючись спіймати мить, яка невтримно вислизала від неї, але все марно…

— Агов, Маріє, ти мене чуєш?

Марія, зненацька вихоплена з паралельної реальності, розгублено повернула голову.

— Що?

— Я кажу, він хоче купити твою картину «Польові квіти».

Марія вже майже повернулася з іншої реальності. Ще одне зусилля.

— А, чудово! А хто він? Ти про нього щось знаєш?

— Знаю тільки, що приїхав із Німеччини, має там власний маєток. Неначе дворянського роду чоловік. Непростий, коротше кажучи. Дивися, не впусти можливість познайомитися.

— Ти ж знаєш, я не полюю за чужими грошима і титулами, — сказала Марія. У її зелених очах промайнула посмішка.

— А раптом прийде кохання?

— Ну от як прийде, тоді буду думати, що з цим робити.

— А ось і він.

Марія подивилася у той бік, куди показувала Катерина. Доволі симпатичний чоловік середнього віку, у темному костюмі та білій сорочці, пробирався до них крізь юрбу.

— Доброго дня! — сказав він.

Низький голос з легким акцентом. Приємна усмішка. Холодні сірі очі.

— Доброго дня! Рада вас бачити! — відповіла Катерина і граційно простягла руку для привітання.

— Навзаєм! — промовив чоловік.

Він злегка нагнувся і поцілував руку.

— Познайомтесь — це Марія. А це Лео.

Марія простягла руку, Лео поцілував її та підняв на жінку очі. Несподівано їй стало якось незатишно.

— Дуже приємно! — сказала Марія і зіщулилась.

— Давно мріяв познайомитися з вами. Ви не тільки чудовий художник, але і дуже гарна жінка.

— Дякую!

Він перевів погляд на Катерину.

— То коли я можу забрати картину?

— Коли вам буде зручно.

— Завтра я пришлю по неї свого менеджера.

— Добре, я чекатиму.

Він подивився на Марію. Сіро-сталевий погляд. Вона відчула, як раптом сильний холодний вітер овіяв її обличчя, хоча у галереї не було протягів.