Читать «Тартарен Тарасконський» онлайн - страница 213

Голова суду чи вже не всоте вереснув:

– Тихше, а то я накажу звільнити залу!..

І допит ішов далі.

Запитання: Свідку Бомпаре, як і коли попав вам до рук цей лист?

Відповідь: Перед тим як «Фарандола» мала відпливти з Марселя, герцог, чи то пак самозваний герцог Монський, призначив мене тимчасовим порт-тарасконським губернатором і дав цей пакет, запечатаний п’ятьма червоними печатками, хоч грошей у ньому не було. Герцог сказав, що в пакеті його останні розпорядження, і звелів не розкривати його, поки ми не допливемо до одного з Адміралтейських островів, – щоправда, я не знаю, на яких градусах широти й довготи вони лежать. А втім, на конверті все зазначено, можете подивитися…

Запитання: Так, так, я бачу… Що ж було потім?

Відповідь: Потім, пане голово, я – ви про це, мабуть, знаєте – раптом заслаб на заразну гнгрнзну і ще бозна-яку хворобу, і мене, вже при смерті, зняли з корабля в Шато д’Іф. На суходолі я корчився від болю, тож лист так і залишився лежати у мене в кишені; коли я передавав свої повноваження Безюке, то й не згадав про нього – так забила мені памороки моя недуга.

Запитання: Прикра забудькуватість… Ну, а далі?

Відповідь: Далі, пане голово, мені трохи полегшало, я вже міг звестися з ліжка й одягтися, хоч ще й не зовсім одужав, – якби ви бачили, на кого я був схожий! От сунув я якось руку в кишеню – аж там конверт із червоними печатками!..

Голова суду (суворо): Свідку Бомпаре, може, правильніше буде сказати, що конверт, який ви мали розпечатати за чотири тисячі миль од Франції, ви визнали за краще розкрити відразу, ще в Марсельському порту, бо вам кортіло дізнатись, що написано в листі, а ознайомившись з його вмістом, ви злякалися і вирішили скласти із себе покладену на вас величезну відповідальність?

– Пане голово, ви не знаєте Бомпара. Я виставляю за свідків весь присутній тут Тараскон.

Відповіддю на цей ораторський прийом була могильна тиша. Бомпар, якого земляки прозвали Дурисвітом, дарма що самі не могли похвалитися правдивістю, насмілився просити їх засвідчити правдивість його слів, але Тараскон не відгукнувся на його заклик. Однак Бомпар не збентежився.

– Панове судді, вони мовчать, – сказав він, – отже, вони згодні… – І повів свою розповідь далі: – Коли я знайшов лист, Безюке уже кілька тижнів як поїхав, був уже далеко, і я не міг передати йому конверт; тоді я вирішив розкрити його, і уявіть собі, в якому жахливому становищі я опинився…

Та іще в жахливішому становищі опинилася публіка: адже вона й досі не знала, що написано в листі, який лежав на столі перед суддями, в листі, про який стільки говорилося.

Всі повитягали шиї, але здалеку не могли нічого роздивитися, тільки червоні печатки, які вабили око; конверт, здавалося, усе більшав і більшав, ставав величезним.

Бомпар тим часом вів далі:

– Скажіть мені на милість: що я мав робити, коли довідався про ці страхіття? Плисти навздогін за «Фарандолою»? В мене сяйнула така думка, та я побоявся, що в мене не стане снаги. То що – не дати відпливти «Туту-пампамові», показати землякам цей паскудний конверт, погасити їхнє завзяття, вихлюпнути на них барило холодної води? Таж мене закидали б камінням. Зрештою – кажу про це щиро – я злякався… Я вже не наважувався поткнутись до Тараскона – не знав, що говорити… І я вирішив сховатися в Бокері, навпроти; звідти я міг бачити все, а мене ніхто б не бачив. Я став там зразу на дві служби – за сторожа на ярмарку і за наглядача замку. Вільного часу, як ви самі розумієте, я мав удосталь. Піднявшись на стару вежу, я в сильну підзорну трубу спостерігав з того берега Рони, як клопочуться й метушаться перед від’їздом мої бідолашні співгромадяни. І я страждав, я журився… Я простягав до них руки, здалеку волав до них, так наче вони могли мене почути: «Зупиніться!.. Не їдьте!..» Я навіть намагався застерегти їх – кинув у Рону пляшку… Тартарене, скажіть-бо їм, скажіть цим добродіям, що я намагався вас застерегти!