Читать «Тартарен Тарасконський» онлайн - страница 210

– Ой лишенько! – мовив бідолашний Паскалон, витріщивши очі. – У мене це зовсім вилетіло з голови.

Тартарен заступився за свого секретаря.

– Пане голово, – заявив він, – це я, сліпо вірячи вигадкам герцога Монського, який не з’явився…

– Еге ж, у нього міцний карк, у цього герцога Монського… – урвав його розлючений товариш прокурора.

– Я давав цій бідолашній дитині, – провадив Тартарен, – ідею допису й казав: «Вишийте мені на цій канві узори». Тож він і вишивав.

– Це правда, я тільки вишива-ав, – знічено промекекав Паскалон.

Ох, ті «вишивальники»! Голова суду зрозумів, що це таке, коли допитував свідків: усі вони були тарасконці, всі вигадники і всі, як один, зрікалися того, що посвідчили перед тим.

– Але ж ви говорили це на попередньому слідстві!

– Хто, я?… Ти ба!.. Та в мене язик не повернувся б…

– Але ж ви підписали.

– Підписав?… Хай Бог милує…

– Ось ваш підпис.

– Хай йому чорт, справді… Ну, пане голово, це просто неймовірно…

Геть усі все позабували.

Судді розгублювалися, не могли зібрати докупи всі ці свідчення, що суперечили одне одному, не могли дати ради всім цим видимим вивертам: невтримна уява людей, що живуть у країні сонця, здавалася незбагненною холодним півничанам.

Чи не найдужче вразило всіх свідчення Костекальда, який заявив, що мусив утекти з острова, покинути дружину й дітей через те, що його ненастанно утискував і цькував тиран Тартарен. А як він розписав страхітливу драму в човні! Його нещасні товариші один по одному конають жахливою смертю: Рюжімабо надумав скупатися біля самої шлюпки, щоб трохи освіжитися, раптом до нього підпливає акула і перекушує надвоє.

– О, ця усмішка мого друга… Я ще й тепер її бачу; він простягає до мене руки; я пливу до нього; нараз обличчя його судорожно кривиться, і він умить щезає… Тільки криваве коло розходиться по воді.

Костекальд обвів тремтячою рукою велике коло, і з очей його покотилися сльози, завбільшки з турецький горох.

Бекман і Робер дю Hop, які саме в цю хвилину прокинулися, почувши ім’я Рюжімабо, нахилилися до голови суду, і, поки зала, збурена розповіддю Костекальда, голосно й дружно ридала, три суддівські шапочки без упину хилиталися з боку на бік.

Потім голова суду Муйяр запитав свідка:

– Ви кажете, що на власні очі бачили, як Рюжімабо зжерла акула? Однак тут щойно згадували як свідка з боку обвинувачення такого собі Рюжімабо, який сьогодні вранці прибув до Тараскона… Це часом не той, що був у човні?

– Авжеж, авжеж!.. Це я і є!.. – вигукнув колишній заступник начальника сільськогосподарського відділу.

– Ти диви! Рюжімабо тут? – спитав Костекальд, не змигнувши й оком. – Я його не бачив, це для мене новина.

– То його не зжерла акула, як ви оце посвідчили? – спитала одна із чорних шапочок.

– Мабуть, я сплутав його з Трюфенюсом.

– Сто чортів! Таж я тут, ось, мене ніхто не зжирав… – почувся обурений голос Трюфенюса.

Костекальд мовив роздратовано:

– Зрештою, хіба не однаково, той чи інший; я знаю напевне, що когось зжерла акула, я бачив коло.

І він спокійнісінько давав свідчення далі.

Перш ніж відпустити свідка, голова суду спитав, скільки, за його підрахунками, було жертв. Свідок відповів: