Читать «Тартарен Тарасконський» онлайн - страница 208

Годинник на вежі видзвонив другу годину. У високі, навстіж розчинені вікна, заслонені довгими жовтими завісами, струменіло райдужне світло, ринуло оглушливе сюрчання цикад, що ховалися в кущах глоду та у великих платанах із запорошеним, аж білим листям на Міському кільці; чувся гомін юрби, що стовпилася навколо суду, і вигуки продавців води, як біля цирку перед боєм биків: «Кому води? Холодної води!..»

Тільки тарасконці могли витримувати спекоту цієї зали – спекоту, в якій заснув би навіть злочинець, слухаючи свій смертний вирок. Судді, всі троє не звиклі до жаркого півдня, задихалися: і голова Муйяр, ліонець, що неначе прибув сюди із Швейцарії, – його довгаста сива голова й суворий погляд філософа навіювали смертельну нудьгу, – і двоє членів суду: Бекман, що приїхав із Лілля, та Робер дю Hop, що жив іще далі на півночі.

Коли почалося засідання, ці троє добродіїв утупили очі у великі світляні квадрати на жовтих завісах і відразу осовіли, а під час нескінченного допиту свідків – їх було із боку обвинувачення чоловік двісті п’ятдесят, не менше – судді вже почали куняти.

Поліцаї, які теж не були південцями і яким суворе начальство не дозволило скинути хоча б частину їхньої важкої амуніції, теж куняли.

За таких умов навряд чи можливе справедливе розв’язання справи. Добре, що судді вивчили її завчасно, бо, зморені дрімотою, нічого не чули, крім сюрчання цикад та дзижчання мух, що зливалося з гомоном людських голосів.

Після параду свідків товариш прокурора Бомпар дю Мазе почав читати обвинувальний акт.

Оце вже був справжній південець! Низенький, череватий, патлатий, з борідкою, що завивалася, мов чорні стружки, з виряченими, наче од удару кулаком у потилицю, і налитими кров’ю, мовби йому щойно поставили мушку, очима, з голосом, що дзвенів міддю, – від нього аж у вухах лящало. А міміка, а жестикуляція! Тарасконська прокуратура пишалася ним. Його приходили слухати здалеку, за кілька миль. Але цього разу особливої гостроти його обвинувальній промові надавала та обставина, що він був родичем нещасного Бомпара, однієї з перших жертв порт-тарасконської авантюри.

Годі собі уявити більш озлобленого, більш збуреного, більш несправедливого, більш упередженого обвинувача, проте у Тарасконі страх як полюбляють усе бурхливе й клекотюче!

Як мотлошив він бідолашного Тартарена, що сидів поруч із своїм секретарем поміж двома поліцаями! Люто бризкаючи слиною крізь свої закручені вуса, він перетворював на жалюгідне лахміття його славне минуле.

Паскалон, розгублений, згоряючи від сорому, затулив обличчя руками. Тартарен, навпаки, слухав обвинувача дуже спокійно, високо підвівши голову й не відводячи очей убік: він відчував, що йому кінець, що зірка його закотилася, він знав, що після злету буває падіння, так уже в світі ведеться, і він був готовий до всього; а Бомпар дю Мазе, усе дужче навісніючи, розмальовував його як звичайнісінького шахрая, що зловживав своєю примарною славою, похвалявся левами, що їх, можливо, і не вбивав, сходженнями, що їх, можливо, і не здійснював, як шахрая, що злигався з авантурником, із пройдисвітом, із таким собі герцогом Монським, якого судові досі не вдалося розшукати. Він доводив, що Тартарен іще більший лиходій, ніж герцог, – той хоч не експлуатував своїх співвітчизників, а цей нажився на тарасконцях, пооббирав їх, поперерізував їм горлянки, пустив по світу з торбами, довів до того, що вони збирали по смітниках хлібні скоринки.