Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 95

Вітас не виходив з голови. Палаючі очі, гарячий подих і неймовірно ніжні обійми. «То сон? Ні, це якесь божевілля», — не могла отямитися Марина. Вона лише пам’ятає як шепотів на вухо: «Якщо забажаєш, то дістану тобі зірку з неба, а світ покладу до твоїх ніг».

Навіщо про щось думати? Найкраще прийняти усе без жодних застережень і не фантазувати. Який крок правильний, а який ні? Натовп любить засуджувати жертву за гріхи. В юрбі дуже легко почуватися святим. А якщо взяти кожного зокрема, як би той повівся у конкретній ситуації? Чи відмовився би від дорогих дарунків, якби для цього треба було б переступити межу? Непросте запитання. Багато хто викрикує, що його душа не продається. Це нескладно, коли її ніхто не купує. Цікаво би побачити очі благочестивця, коли б йому запропонували захмарну ціну.

Ну гаразд, продавати душу і справді не варто, життя ж вічне. Як потім без неї? А тіло, чому б ні? Його ж не треба віддавати назавжди, всього-на-всього на коротко позичити покористуватися. А за це отримати належну винагороду. Що в цьому поганого? Озлоблений натовп вигукує, що так поводяться повії. Ой, як усім подобається засуджувати! А самі аж пищать, так хочуть, щоб їх хтось купив.

«Чоловікам легше жити на світі, до них немає таких претензій, як до жінок. Так склалося віками, що Адамове ребро смикають, як забажають, а на козаку немає знаку. Тепер часи змінилися, гріх не скористатися тим, що саме пливе до рук», — виправдовувалася перед собою Марина.

Звичайно, він тепер все зробить для неї. Вона вже отримала запрошення на міжнародний семінар, та це дурниця порівняно з планами на майбутнє. Вітас збирається відкрити потужну мережу аптек і реабілітаційних кабінетів по цілій країні. Себто запрошуватиме до себе на роботу велику когорту психологів, психіатрів, сексопатологів та інших спеціалістів. А нині їй — Марині запропонував очолити цей проект. Фантастика! Яка перспектива! Не виключено, що поповзуть плітки. Байдуже, хай говорять.

Роздуми перервав телефонний дзвінок.

— Що ти робиш? — почула голос Вітаса.

— Збираюся лягати спати.

— Я тебе замучив? — засміявся в трубку.

— Ти надзвичайний, — зітхнула.

— Чому так важко?

— Завтра і післязавтра — вихідні, а потім ще два тижні, і я повернуся додому.

— Не думай про пусте. До речі, як ти дивишся не те, щоб наприкінці наступного тижня поїхати зі мною?

— Куди?

— Наприклад, до Праги. Я тобі казав, що там буде семінар.

— Ти ж казав, що не маєш часу.

— Я дослухався твоїх порад і переглянув пріоритети.

— А як же курси?

— Дурниці, головне, щоб ти мала всі документи для поїздки за кордон.

— Вони завжди зі мною.

— Прекрасно. Побачимося в понеділок і тоді про все домовимося.

— А завтра? — наважилася запитати Марина.

— Субота і неділя — сімейні дні, не хочу, щоб моя дружина щось запідозрила. І ще попрошу тебе до мене не телефонувати. Я тобі сам про все дам знати. Гаразд?

— Я й не збиралася, мені буде сумно без тебе, — невесело відповіла.

— Думай про собор святого Віта, я туди будь-кого з собою не беру.

Марина не могла збагнути, як цьому чоловікові вдалося так швидко заволодіти її тілом і душею. Ще недавно він їй не подобався. Прийшли на пам’ять власні слова: «Хто з ним цілується? Я б ніколи не погодилася».