Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 93

— А ви пробували відшукати свої корені?

— Так, однак це не так уже і легко. Колись мене це дуже цікавило, зараз байдуже. Я і без того переконаний, що належу до давнього роду, а серце моє перебуває в соборі. І від того, хто мої предки, нічого не зміниться.

— Вам, напевно, дуже подобається ваше ім’я?

— Батько назвав мене на честь святого Вітаса. Він мріяв, щоб я став лікарем.

— А це пов’язано?

— Святий Віт — покровитель Чехів. Він лікував хворих, заговорював укуси отруйних змій, відводив громи та блискавки, а особливо допомагав епілептикам.

— Тому ви і стали лікарем?

— Напевно, іншої професії я ніколи й не бажав.

Година промайнула, як мить. Вітас ще дещо розповів про проблеми на роботі, потім розпитав про родину Марини.

— На жаль, мушу йти. Як я не терплю усілякі збори. І чим вищий рівень — тим довше балакають. Ось де крадеться наш час. Найточніше сказав Сенека: «Життя, поки його відкладаємо, минає». Нам же нічого не належить на цьому світі — лише один час. А кожен, кому лише заманеться, краде його в нас. От хто справжній злодій!

— Гарна думка.

— Украдені речі можна повернути, а час — даруйте.

— Ніколи про це не думала.

— Життя пролітає блискавично.

— Як один день, — зітхнула Марина.

— Сенека казав, що дехто закінчує життя, так і не розпочавши його. Ось, що найстрашніше.

— Звідкіля ж знати, де його початок? Тут немає однозначної відповіді.

— Є і дуже проста.

— Яка ж, якщо не секрет?

— Тоді, коли вам не соромно померти.

— Це також Сенека?

— Ні, я сам додумався до такого висновку. Не заперечую, можливо колись хтось вже висловив цю істину, та присягаюся: вона сама прилетіла до мене. Думки ширяють у повітрі, а ми, мов антени, їх ловимо і передаємо далі, — засміявся Вітас.

— Ваші слова мене дивують.

— Це добре.

— Чому?

— Ви відкрили очі.

— Але не знаю, з чого починати.

— Що ви хочете понад усе?

— Про щось особливе не думала, а дрібниці в тій хвилі не згадаю.

— А ви спробуйте.

— Одразу й не скажу.

— Усе попереду, — підвівся з-за столу, — нам час вирушати, справи не відкладеш.

Вони вийшли на засніжену вулицю.

— Я вас відпроваджу до метро, — запропонував Вітас.

— Дякую.

— Як ви дивитеся на те, щоб ми зустрілися завтра ввечері у готелі? — спокійно запропонував Вітас.

Марина заклякла на місці. Від несподіванки в неї пересохло горло. Такого відвертого нахабства від поважної і вже немолодої людини не очікувала. Чи ж його можна порівняти з Георгієм, чи хоча б з Олесем?! Та ніколи в житті! Що він собі думає? Вона не хвойда, і її не купити дешевими обіцянками! Від обурення жінка не могла підібрати відповідні слова, та потім вирішила нічого не відповідати, а вдати, що недочула.

— Ось і станція метро, — втішилася Марина, бо врешті змогла відчепитися від настирного погляду підстаркуватого кавалера. Загалом уся його статура їй не подобалася, їй навіть не хотілося торкнутися цього чоловіка, не те що лягти з ним в одне ліжко.