Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 90

Вони довго гомоніли, аж поки пляшка не спорожніла. Георгій дістав другу і відкоркував.

— Вже забагато, завтра буде погано, — Марина спробувала зупинити господаря.

— Залишишся спати у мене, — налив ще по чарці.

— Ти що? Я на таке не готова.

— А хто знатиме?

— Я мешкаю ще з однією жінкою в кімнаті, сказала їй, що йду на концерт.

— Дурниці, подзвони, що переночуєш у родичів, ми ж із тобою майже родина, чи не так?

— По-перше, не знаю її номера телефону, а по-друге — щось не лежить серце до такого вчинку.

— Не вигадуй, я так за всіма вами скучив, — налив ще чарку. Посидимо довше, поговоримо.

Марина спробувала встати, та ноги її не тримали.

— Мені вже досить, я вже геть п’яна, — захиталася.

Георгій підхопив її під руки.

— Я ж кажу, залишайся! У мене доволі місця.

Марина похилилася йому на груди. На неї раптом налетіли спогади. Він же міг бути її чоловіком, і вони б жили довго і щасливо. Де закралася помилка, чому не вдалося колись його втримати? Від коньяку і від жалю до самої себе на очі навернулися сльози.

— Знаєш, я колись тебе кохала.

— А зараз? — посміхнувся Георгій.

— Напевно, вже пізно, — потягнулася устами до його.

Хіба вона сподівалася, що через стільки років цілуватиметься із сонцесяйним Фебом? Чи є надія повернути ті далекі дні? А може, в нього ще тліють почуття до неї?

— Не йди, я тттебе прррошу, — від алкоголю його слова почали плутатися, а язик заплітатися.

— Я спробую.

— Я не можу жити без тебе, Оленко, — продовжував вмовляти Георгій, — я так змучився. Кохаю єдину тебе усе моє пусте життя.

— Хто?! Яка я тобі Оленка? — Марина вмить протверезіла.

— Ой, вибач, я помилився, — Георгій мов збудився зі сну.

Марину заціпило. То виявляється — він тужить за Оленою! Яка ж її роль? Втішати? Ні, цього вона не потерпить, грубо його відіпхнула і заходилася одягатися.

— Ти що, пппідеш? — здивувався Георгій.

— Так, і негайно, виклич мені таксі.

— Твоя воля, — байдуже махнув рукою.

За півгодини Марина лежала у своєму ліжку і намагалася заснути, однак сон не брав. Потребувала комусь вилити душу, та її однокурсниця вже міцно спала.

«Що діється? — мучилася. — Белькотати ім’я своєї колишньої дружини, тримаючи мене в своїх обіймах!»

«Він же був п’яний, — спробувала виправдати Георгія, — Тут і собака зарита. Що у тверезого на умі, то у п’яного на язиці. Видно, він її так і не розлюбив».

Спомини завдавали не те що болю, в них відчувався несмак, який хотіла чимшвидше забути. Дивно, їй здавалося, що вже нічого не відчуває до Георгія, а виявляється, що все цілком не так. Образа усі ці роки продовжувала жити в серці і нікуди звідти не зникла, а зараз, отримавши нову поживу, пустила значно отруйніші пагони. Колишнього не повернути, хоче того чи ні, її місце давно посіла інша жінка, хоча і ту покинув. У Марини майнула думка розповісти Олені, що Георгій продовжує її любити. Та вона її відразу відкинула.

Усю суботу Марина пролежала в ліжку — розколювалася голова. Вона злостилася на себе, що піддалася вмовлянням Жоржа. Її тіпало від злості, що так багато випила коньяку і розпустила язика. Навіщо пригадала цьому зазнайкуватому егоїсту своє давнє кохання?! Тепер самозакоханий геній зловтішатиметься: ще одна дурепа зловилася в його сильце.