Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 3

Музики почали грати танго. Дівчата завмерли в німому очікуванні, скоса поглядаючи на хлопців. Олена опустила очі, головне — робити вигляд, що дуже весело, хоча на душі шкребли коти. «Швидше б цей танець минув», — мучила думка. Раптом вона спостерегла, як усі подруги, наче соняхи, повернули голівки в один бік. Через усю залу до них швидко прямував Жорж. У ту мить він видався їй сонцем, у промінні якого всі прагнули потонути. Юнак нагадував жоржину, велику і яскраву, від якої не можна відвести погляду. Олена намагалася вгадати, до кого пливе ця королівська квітка, котра з товаришок буде ощасливлена такою величною увагою. До останньої хвилини не могла збагнути подарунку долі, що саме вона є тією переможницею, яка за кілька хвилин стане предметом заздрості всіх дівчат.

Жоржина зупинилася перед Оленою і галантно нахилила голову.

— Дозвольте запросити вас на танго, — урочисто промовив юнак.

— Мене? — не могла приховати подиву.

— А ви не танцюєте? — якось розгублено запитав хлопець.

— Ні, ні, танцюю, — не вірячи щастю, відповіла.

Жорж добре знав танцювальні па і перед кожним попереджав Олену, як тій поводитися, щоб не втрапити в халепу. Він був відмінним танцюристом, умів вести партнерку так, щоб та відчувала гнучкість і красу свого тіла. Вона тоді злетіла на сьоме небо від щастя, їй хотілося, щоб ці хвилини тривали вічно, але нічого не вдієш, музика закінчилася. Потім кавалер відвів її назад, вклонився й поцілував руку.

Такого з Оленою ще не траплялося. Невже на неї звернули увагу, та ще й хто! Найкращий хлопець в університеті. Подруги поглядали на суперницю із заздрістю.

— Тепер не страшно навіть, якщо мене більше ніхто не запросить. Цього єдиного танцю вистачить надовго, — спазматично чеканив мозок, — тепер я не найгірша.

Проте цього вечора сюрпризи не закінчилися. Заграла швидка музика, яка завжди є рятівною паличкою для обділених увагою дівчат і сором’язливих хлопців. Тут можна розслабитися й стрибати, як заманеться. Молодь пішла навприсядки, утворивши коло, як раптом перед Оленою знову виринула жоржина.

Юнак схопив її за руку і потягнув у центр.

— Зараз я тебе перекину через плече, ти тільки не бійся, — прошепотів на вухо.

Олена хотіла запротестувати, але не встигла й писнути, лише зрозуміла, що робить незвичний пірует у повітрі. Всі ахнули, а вона опам’яталася лише тоді, коли твердо стояла двома ногами на землі. Довкола почулися оплески, а Жорж став на одне коліно і знову поцілував у руку.

— Невже все це відбувається зі мною? — не могла повірити.

— Ходи, я познайомлю тебе з моїми друзями, — перебив думки сонцесяйний кавалер і настирливо потягнув за собою.

— Ти як називаєшся? — по дорозі запитав юнак.

— Олена, зніяковіло відповіла.

— А я — Георгій, хоча всі мене кличуть Жорж, та я не протестую, якщо їм так подобається, то нехай.

— Я знаю, тебе ще називають Фебом.

— Це через мої вірші, — задоволено промовив Жорж.