Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 2

На початках новий клуб захоплював мешканців міста новизною і неординарністю, проте згодом перетворився у товариство взаємної адорації. Його засновники вважали себе феноменами в мистецтві й не допускали туди жодного стороннього, старанно заліпили кожну щілину, щоб, не дай Бог, нікому не вдалося проникнути у святая святих. Геніальні літератори забули закони фізики, зокрема, те, що замкнені системи довго не існують і приречені на руйнування. Титани удавано захоплювалися один одним, цитували себе навзаєм та кожен таємно в глибині душі був переконаний — лише він є унікальним явищем природи, усім іншим далеко до нього. Та вголос таких фраз ніколи не проголошували, вони міцно трималися один за одного і дружно нападали на кожного вискочку, який наважувався зробити перші власні кроки без їхньої санкції. Частенько їм гуртом вдавалося прибити бідолаху як муху-набриду. Після цього новоспечені генії радісно святкували перемогу, адже вони надалі залишалися, як у старій казці, наймилішими, найрум’янішими і найбілішими.

— Те, що дане небесами, не може опуститися до земного болота. Головне кредо мого життя — вбити Піфона, — полюбляв частенько говорити Георгій.

Цю фразу не завжди розуміли, і тоді він поблажливо пояснював, як саме Аполлон-Феб поборов в ущелинах Парнасу дракона Піфона, сина Землі, народженого з болота і мулу.

Ясноволосий красень Георгій у всьому полюбляв убачати аналогії. Навіть його власне прізвище — Крук — символізувало один з атрибутів Аполлона. Білий крук був улюбленим птахом осяйного бога, який вірою і правдою служив своєму патрону. Вже пізніше йому довелося почорніти, коли не виконав наказу і не встежив за прекрасною Коронідою, коханкою покровителя муз. Однак про цей епізод Георгій не любив згадувати.

Олена пишалася своїм чоловіком. Він був її найціннішим скарбом і надією. Чи хтось міг із ним зрівнятися? Ні, таких чоловіків не існувало. Від моменту, коли вирішили об’єднати свої долі, вона зрозуміла, що належатиме лише йому. В неї завжди виникало почуття гордості, коли згадувала той незабутній вечір, з якого все почалося.

То був університетський новорічний вечір для студентів з різних факультетів. Майже всі товаришки вже мали хлопців, а Олена ще була самотньою. Спочатку був концерт, на якому улюбленець дівчат вродливий Жорж Крук красномовно читав власні вірші. Поет наче вжився в образ осяйного Феба — загорнутий у червоний плащ, у руках тримав ліру, а на голові мав лавровий вінок. Студентки, затамувавши подих, у безнадійних мріях захоплено не зводили очей зі свого кумира.

Після концерту починався бал. Молодь збиралася у великій залі. Для Олени найбільшим випробовуванням були повільні танці. Її охоплювала туга, коли щасливі пари починали кружляти у вальсі, а вона стояла під стіною в безнадійному очікуванні якого-небудь кавалера. Як це жорстоко і несправедливо. Чому дівчата завжди залежні від хлопців? Чому якомусь нездарі можна підійти і вибирати собі партнерку, а розумницям-красуням зостається лише радіти, що на них хтось звернув увагу?