Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 21

Гості збиралися на восьму вечора. Олена виглядала розкішно. Її облягала довга чорна сукня з глибоким декольте, яке увиразнювало жіночі принади. Георгій і Жан одягли смокінги з метеликами. Вона почувалася справжньою королевою поруч з двома принцами. Душа підказувала, що вечір буде особливим і приготував багато сюрпризів.

— Ти змінилася до невпізнання, — привітав її Олесь.

— Дякую, уродини мого чоловіка для мене є найважливішим святом.

Пролунали тости, потім почалися танці. Олена знала — Жан запросить її на перший танець. Вона не дивилася у його бік, але відчувала його погляд кожною клітиною.

Так і є, він поволі підвівся і підійшов до неї.

— Ти не відмовиш мені у танці? — тихо промовив Жан.

— Я на тебе чекала, — бездонною синню відповіли її очі.

Щось надзвичайне, вони злилися у єдине ціле. Час зупинився. Музика грала, але вона її не чула, лише його стан — кремезний і ніжний. І ще запах. Олена не могла збагнути, що це: парфуми чи магічний запах його тіла — тонкий і звабливий. Вона шалено бажала цього чоловіка. Тіло здригалося від дотику його рук. І раптом — поцілунок у шию, такий простий, але скільки в ньому ніжності!

— Маленька моя, ти найчарівніша на цьому прийнятті, я не можу відірвати від тебе очей, — шепотів їй Жан на вушко, ти як Сонце і Місяць, які чарують нас своєю красою і дарують магічне світло.

— Що ти робиш? Я розчиняюся в тобі, — відповіла, поринаючи у солодке забуття.

Музика закінчилася, але вони не зрушили з місця.

— Нам треба повертатися, бо усі дивляться у наш бік, — вивів з забуття Жан.

Танці продовжувалися, але того дивного трепету, який пізнала, притулившись до його грудей, забути вже не могла. Олена знала, що тепер без нього не зможе існувати, а це «маленька» не йшло з голови, її найпотаємніша мрія — бути маленькою дівчинкою, яку охороняє могутній лицар. Жан, тільки він зможе напоїти божественним нектаром, якого ніколи не пила. Лише б ще один-однісінький раз притулитися ближче до його тіла і більше ніколи не відпускати.

Щастя впало так зненацька, чому ж воно таке недовговічне? Його неодмінно треба зберегти, але як? Вечірка закінчувалася. І тут Жан оголосив, що найчарівніша жінка цього вечора виконає декілька романсів, звідкілясь узяв гітару і галантно вручив королеві балу. В Олени від хвилювання почали дрижати руки, але зібралася і таки виконала декілька творів. Аплодували всі, навіть Жорж, який уже добряче підпив і мав добрий гумор.

— А на завершення нашого вечора вип’ємо цей келих за наше талановите подружжя, — проголосив останній тост Жан.

— А він нічого, — прошепотіла Олені на вухо Марина.

— Ти про кого? — здригнулася.

— Ну, ну, треба бути сліпим, щоб не зауважити, як цей французик на тебе дивиться.

Олена промовчала, але слова подруги були їй приємними, зрештою, вона і сама знала, що подобається Жанові, а може, навіть і більше.